притис, наче намагаючись відчинити двері.
– Не знаю… Не розумію… Усе так поплуталося, усюди перехрестя. Стежки затоптані, а запахи розвіялися.
Він глянув на мене. Чомусь виявилося, що я стою, а він сидить на підлозі, біля моїх ніг, дивлячись на мене. Його бліді очі на яйцеподібному обличчі ледь не виходили з орбіт. Погойдувався в напрузі, безглуздо усміхався. Розглядав свій щурячий посох, притиснувши його ніс до свого носа.
– Чи знав ти цю Моллі, Щурику? Ні? Так я й думав. Може, спитати когось іншого, хто б знав. Може, черв’яків.
На нього найшло дурне хихотіння. Непутяще створіння. Загадки дурного ворожбита. Що ж, він такий, яким є, і на це нема ради. Я облишив його та поволі повернувся до свого ліжка.
Сів на його краю.
Я помітив, що тремчу, наче у пропасниці. Напад, – сказав я собі. Мушу заспокоїтися, а то мені загрожує напад. Чи я хочу, щоб блазень побачив, як я корчусь і задихаюсь? Байдуже, усе байдуже, істотно лише, чи була то моя Моллі, а якщо так, то чи загинула вона? Я повинен знати, чи вона померла, а якщо померла, то як це сталося. Ніколи ніщо інше не здавалося мені таким важливим.
Блазень сидів на килимі навпочіпки, немов бліда ропуха. Облизав губи й усміхнувся мені. Інколи біль викликає в людини таку усмішку.
– Це дуже радісна пісня, та, яку співають про Сілбей, – зауважив він. – Тріумфальна пісня. Мешканці містечка перемогли, розумієте. Життя собі не відвоювали, ні, але чисту смерть. Ну, смерть, однаково яку. Вони мертві, а не перековані. Це вже щось. Достатньо, щоб скласти пісню і триматися за неї в ці дні. Бо саме так воно тепер є в Шести герцогствах. Убиваємо своїх людей, щоб цього не зробили пірати, а тоді складаємо про це переможні пісні. Дивовижно, у чому знаходять розраду люди, якщо жодної іншої опори немає.
Моє видіння поблякло. Я раптом зрозумів, що сплю.
– Я навіть не тут, – сказав я майже нечутно. – Це сон. Мені сниться, що я король Шрюд.
Він простяг свою бліду руку до вогню, дивився на кісточки, що виразно просвічували крізь тонку плоть.
– Раз ви так кажете, мій владарю, то так воно й є. Мені теж сниться, що я – король Шрюд. Якщо вщипну вас, то, може, прокинуся?
Я глянув на свої долоні. Вони були старі й покриті шрамами. Я стиснув їх, дивився, як вени й вузлуваті сухожилля випирають під тонкою, мов папір, шкірою, відчув, які негнучкі мої розпухлі суглоби, як у них наче насипали піску. «Тепер я старий», – сказав я собі подумки. От як воно насправді бути старим. Не хворим, що може видужати. Старим. З кожним днем усе тяжче, кожен місяць – додатковий тягар для тіла. Усе розповзалося й розпливалося. «Таж мені всього п’ятнадцять», – швидко подумав я. Звідкись долинув сморід згорілого м’яса й паленого волосся. Ні, це ж розкішна яловича душенина. Ні, це лікувальне кадило Джонкві. Суміш запахів спричинила в мене млості. Я перестав розуміти, хто я і що для мене важливо. Чіплявся за логіку, намагаючись її втримати, а вона вислизала. Безнадійне змагання.
– Не знаю, – прошепотів я. – Нічого з цього не розумію.
– Ах, – промовив блазень. –
