цю бентежну думку, він повернув мене до моєї кімнати й ліжка. Але тієї ночі я вже не заснув.
Розділ 8
Пробудження королеви
Хто на кабана полює,
Хто в лося шле свої стріли,
Я ж – на Королеву Лисицю,
Бо тільки вона мені мила.
Не мріяла в день той про славу,
І біль її не лякав,
Мчала, щоб рани народні гоїти,
А я їй серце віддав.
Полювання Королеви Лисиці
Наступного дня з самого ранку Твердиня аж кипіла. Двір охопило гарячкове, майже святкове піднесення. Особиста охорона Веріті та всі вояки, що не мали на той день певних обов’язків, масово вибиралися на полювання. Гончаки неспокійно гавкали, тимчасом як бойові собаки – могутні звірі з масивними щелепами й широкими грудьми – не тямилися від збудження й шарпали свої повідки. Уже закладалися, хто виявиться найуспішнішим мисливцем. Коні били копитами об землю, перевірено тятиви, а пажі ганяли туди-сюди сходами. У кухні половина кухонної челяді зайнята була пакуванням їжі для мисливців. Солдати – старі й молоді, чоловіки і жінки – гордо й голосно сміялися, вихваляючись давніми сутичками, порівнюючи зброю, надихаючись на полювання. Я бачив таке сотні разів перед зимовими ловами на лося чи ведмедя. Але тепер це було чимось особливим, у повітрі висів запах жадання крові. Я чув уривки розмов, що викликали в мене млості: «…жодного милосердя для цього лайна…»; «…боягузи і зрадники зважилися напасти на королеву…»; «…дорого заплатять. Не заслуговують легкої смерті…» Я, зігнувшись, квапливо повернувся на кухню, протискаючись крізь людський мурашник. Тут я чув такі самі голоси, таке саме прагнення помсти.
Я знайшов Веріті у його кімнаті карт. Можна сказати, що того дня він умився та вдягнувся у свіже вбрання, але минула ніч тяжіла на ньому, як брудна накидка. Був одягнений так, наче планував провести день удома, серед своїх паперів. Я легенько постукав, хоча двері були прочинені. Він сидів на кріслі перед каміном до мене спиною. Коли я ввійшов, принц кивнув, але не глянув на мене. Попри його непорушність, у кімнаті відчувалася напруга і збиралося на бурю. Таця зі сніданком стояла незаймана на столику біля крісла. Я підійшов і тихо став поруч з ним, майже певний, що був сюди поскіллений. Коли тиша затягнулася, я спитав себе, чи сам Веріті знає, навіщо він мене покликав. Зрештою зважився заговорити.
– Мій принце. Ви сьогодні не їдете зі своїми вояками? – насмілився спитати я.
Це було так, наче я відкрив шлюз. Він обернувся і глянув на мене. За одну ніч риски на його обличчі поглибилися. Він мав виснажений і хворобливий вигляд.
– Я ні. Не смію. Як я можу погодитися з цим полюванням на мій власний народ і одноплемінників? Але яка ж у мене альтернатива? Ховатись і киснути в мурах Твердині, тимчасом як інші рушають, аби помститися за зневагу, завдану моїй королеві-в-очікуванні. Я не смію заборонити моїм людям відстояти їхню честь. Отож мушу поводитися так, ніби не знаю, що діється у дворі. Наче я дурень,
