style="font-size:15px;"> Був-то такий принц Веріті, якого я ніколи досі не бачив, людина, уся довіра якої до себе самої порвалася на шмаття. Нарешті я збагнув, наскільки Кеттрікен не годилася для нього. Це не було її провиною. Вона була сильною і вихованою, щоб правити. А Веріті часто повторював собі, що його виховано як другого сина. Належна жінка заспокоїла і втримала б його, як морська кітвиця, допомогла б йому піднятись і прийняти тягар королювання. Жінка, що прийшла б до його ліжка, плачучи, щоб він обійняв її та заспокоїв, дозволила б йому впевнитися, що він чоловік і спроможний бути королем. Витримка й самовладання Кеттрікен змусили його засумніватися у власних силах. Зненацька я збагнув, що мій принц був людиною. І це не потішало.
– Ви мусите принаймні вийти й поговорити з ними, – насмілився я.
– І що я маю їм сказати? «Доброго полювання»? Ні. Але ти йди, хлопче. Йди, придивляйся і принеси мені потім звістку, що відбувалося. Йди вже. І зачини за собою двері. Я не хочу нікого бачити, доки ти не повернешся зі своєю звісткою.
Я повернувся і зробив, що велено. Вийшовши з Великої зали і спускаючись переходом у двір, я зустрів Регала. Він рідко піднімався так рано і мав такий вигляд, наче не з власної волі встав цього ранку. Був одягнений і причесаний зі звичною старанністю, але бракувало дрібних деталей: сережки, вміло зав’язаної та скріпленої шпилькою на шиї шовкової хустинки, а єдиною прикрасою був перстень-сикгнет. Волосся, хоч і причесане, не було напахченим і накучерявленим. А очі покривала мережа червоних жилок. Він нетямився від злості. Коли я проходив повз нього, він ухопив мене й шарпнув, щоб повернути до себе обличчям. Принаймні мав такий намір. Я не опирався, але злегка розслабив м’язи. На мої радість і здивування, він не міг зрушити мене з місця. Виблискуючи очима, Регал сам повернувся до мене і зрозумів: щоб глянути мені в очі, мусить трохи задерти голову. Я підріс і набрав ваги. Я знав про це, але ніколи не розраховував на такий чудовий побічний наслідок. Перш ніж мої губи склалися в посмішку, я її стримав, але в моїх очах вона, мабуть, з’явилася. Він різко мене відштовхнув, і цього разу я дозволив зрушити мене. Трішки.
– Де Веріті? – гаркнув він.
– Мій принце? – перепитав я, наче не розуміючи, чого він хоче.
– Де мій брат? Ця його пришелепувата дружина… – Він замовк, придушуючи свій гнів. – Де буває мій брат у цю пору дня? – нарешті вдалося вимовити йому.
Я не брехав:
– Інколи він іде зранку до своєї вежі. Або, можливо, снідає. Або купається, – припустив я.
– Непутящий байстрюк, – прогнав мене Регал і повернувся, щоб поспішити до вежі. Я сподівався, що підйом високими сходами стане для нього розвагою. Тільки-но він зник мені з очей, я кинувся бігцем, щоб не згаяти дорогоцінний виграний час.
Опинившись у дворі, я миттю зрозумів, що розлютило Регала. Кеттрікен стояла на сидінні візка, а всі голови були повернуті до неї. Вона мала на собі те саме вбрання, що й минулої ночі. При денному світлі я міг розгледіти краплі крові на рукаві
