істинами, що давала віра, й непоборимою дійсністю. Тендітна, ніжна душа дівчини не могла згармонізувати життьових діссонансів й примусила її тікати з світа за високі манастирські мури. Там, коли б вона не знайшла всієї правди, то принаймні не буде мати нагоди здибуватись з неправдою. Там і тільки там, в тихому манастирі, що ще з дитинства приваблював її своїм таємничим спокоєм, вона мріяла знайти істнування без протиріч, жорстокости, бруду, фальші, брехні…
І от, тепер вона бачить на манастирських доріжках кров живої істоти. Бачить знову офіру тієї людської жорстокости, що гнала її за ці святі стіни… Правда, перед нею – тільки жаба, нижча з німих тварин, але ж хіба вона не хоче жити, хіба вона не почуває страждань, болі?!
– Бідна, нещасна моя животинка! – тихо говорила чорниця. – Не бійся, я нічого лихого тобі не зроблю.
Хотіла взяти її й віднести кудись, щоб врятувати від того «немилосердного Жан-П’єра», але ж стояла й міркувала.
– «Що то – світська людина! Йому найважливіше – вигляд. Хіба ж ця жаба винна, що вона виглядає так негарно? Але він не хоче помислити, що й це таке саме Боже створіння, як і ми – люде. Святий Франциск, Божий співак та поет, – той би їй сказав: “сестра наша, жабо!”»…
Але ж, власне, ті міркування походили з того, що ця «сестра», справді, була така огидна, вирячкувата, що чорниці було тяжко наважитись взяти її в руки. Вона й сама впіймала себе на тій думці.
– Гордість наша! – зітхнула вона й, пересиливши огиду, підняла з землі жабу.
Й було саме вчас: вже повертався до грядок Жан-П’єр.
– Сестро Мехтильдо! – звернувся він до чорниці ще здалеку. – Якщо ви скінчили салату, то не тікайте: треба ще попересаджувати…
Але ж сестра Мехтильда вже зникла за бузковими кущами.
– Чого вона? Наче їй ряса запалилась?! – промимрив сам до себе городник. – Сказано: баби! Чи вона тобі в спідниці, чи в рясі – нема ріжниці: ф’їть – тільки й бачили… Циндрі! З ними напрацюєш! Я ж кажу матерi абатисі: візьміть мені в помішники хлопця, п’ятнадцять років вже говорю те саме. А вона: статут забороняє!.. А от так вихорем лiтати не забороняє?!.
І він злісно почав штрикати лопатою в грядку.
Тим часом сестра Мехтильда спинилася за бузком, щоб трохи відсапати. Втомитися не було чого, бо ж перебігла вона всього кiлька кроків. Але ж у неї стукотіло серце, неначе вона пробігла принаймні з милю. Обличча палало, в скронях гуло… Ще б пак! Вона ж бо добре розуміла, що в ту мить вона зробила аж два гріхи. По-перше збрехала, бо добре чула, як кликав її Жан-П’єр; а вдала, що не чує. По-друге ж – втекла вiд праці, яку їй сьогодня загадали…
– «Тільки ж це не вiд того, що я ледача! Ти ж бачиш, Мати Божа! – зітхнула вона. – Я вмить повернуся. Тільки занесу кудись й сховаю в безпечному мiсцi цю бідолашну тварину. Вернусь й все поясню городникові».
– «Виходить – знову збрешеш!» – прошепотiв в її серці невмолимий голос.
– Боже! Будь до мене милостивим! – злякалася чорниця й хотіла вдарити себе
