часу міркувати: просто до неї, перебіраючи в руках ружанець, йшла старенька мати Анжеліка. Мехтильда скам’яніла. Вона зблідла, мов надходила її остання хвилинка.
– Дитино моя! Що ж то з вами? – зтурбовано запитала мати Анжеліка. – Ви ціла закривавлена! Що трапилось? Де ви були, що робили?
– Я… я полола грядки… Мабуть, від сонця… пішла носом… – тремтячим голосом прошепотіла Мехтильда.
– Ну, так! То чого ж ви так схвилювалися? То ж дрібниця. Не турбуйтесь, то швидко минеться.
А Мехтильда ледве-ледве трималася на ногах. Ласкавий голос старої Анжеліки різав їй серце, мов гострий ніж. В неї пішла обертом голова, все сплилося перед очима, вона захиталася й була б впала, коли б її не підхопила стара чорниця.
– «Змилуйся, Боже! Змилуйся над бідною грішницею! Негідна я, негідна!» – молилася в душі дівчина, але ж не могла промовити й слова.
– Обіпріться на мене: я відведу вас до інфірмерії[1], – спокійно, мов малу дитину, умовляла її мати Анжеліка. – Я попрошу мати абатису, щоб більш вона вас не посилала полоти грядок. Ви не звикли до такої праці. Будете краще ходити до мене – прибіратимете каплицю… Ну ж, годі бо, годі, дитино моя!.. Не можна ж так саму себе бентежити кожною дрібничкою!..
А в Мехтильди вже текли по щічках буйні сльози…
Але ж на тому не стало: прийшли нові муки, нові іспити.
Що б не робила тепер Мехтильда, за що б вона не бралася, – вона не могла забути про голодну жабу. Одна думка займала її: що їдять жаби?..
Вона думала про те, лежучи в інфірмерії, куди відвела її Анжеліка, думала потім і в рефекторіумі[2], замість того, щоб уважно слухати лєктуру[3] од святого Августина, під час обіду. Потім, коли вже сама попрохала, щоб їй почитали «Фіоретті» святого Франциска, – і там шукала не слова Божого, але ж відповіді все на те саме настирливе питання: що їдять жаби? І, хоча святий Франциск писав про всі живі створіння і всіх їх любив однаково, але ж там не було згадки про жаб. Тоді вона взяла книгу псальмів. Почала шукати там. В псальмах найшла аспіда, василиска, але про жабу не було й слова.
Щовечора збирались сестри в каплиці перед вівтарем Мадонни, співали літанію. Мехтильда особливо любила цю службу й щоразу радісно виспівувала сама. Однак сьогодні її голос тремтів. Вона не насмілювалась підвести очей на білу, заквітчану статую Богоматері – стільки ж брехні та ще й неслухняність тяжили на її душі!..
Однак же трагедія збільшувалася ще тим, що завтра – субота, тобто сповідь… Що, що вона там скаже?!
Увечері, вже будучи в своїй келії, вона так само не могла молитися. Це трапилося з нею вперше з того часу, як вона прийшла в манастирь. Та де! – вперше в житті…
До останньої міри стурбована, вона не знаходила собі місця. Не могла спати. Тільки перед світом задрімала і їй ввижався страховинний сон. Величезна жаба хапала її за руки й, дико регочучи, тягла просто в пекло, а сама глухим, хриплим голосом промовляла:
– Ну, так! Я, звісно, – Сатана! Ха-ха-ха! А ти й не
Манастирський шпіталь.
Їдальня.
Читальня.
