простяг руки, благословляючи «офіру». Слова молитви, що він при тому вимовляв, були цілком незрозумілі присутнім, але вони й не потрібували їх розуміти: важливо було тільки те, щоб «офіра була благословенна». Коли ж о. Амврозій скінчив молитву, баранові вмить зв’язано ноги. Джебраїлова ди5ка блиснула на сонці, перервавши жалібне мекання «офіри». Кілька людей схилились над баранцем, і, поки о. Амврозій одягався до служби, – «офіру» вже оббіловано, розрубано на шматки, тельбухи, роги й ніжки палахкотіли на стосі, а Джеміль передав жінкам частини, що мали їх ужити на бенькеті. Джебраїл позрізував до казанка лій на світло до церкви, й почалася служба.
З печері вилітали слова молитвів, зливалися з побожним зітханням жінок, перепліталися зі співом голосних, гірських пташок і вкупі з блакитним димом од кадила, що мішався з роговою згаррю «офіри», що догорала, линули понад червоні, гостроверхі, уламчасті скелі…
Пан-отець виступив з печері й почав казання. Він згадав про всі христіянські чесноти: милосердя, незлобивість, уміння дарувати обрáзи, терпіти кривду й неправду, за яку буде достойна подяка там, на небі. Наприкінці прилюдно похвалив новоохрещеного «раба Божого Пантелеймона, що залишив пітьму поганську і прийшов до ясного світла правди»…
– Порадуємося ж, брати мої, бо й наш Всемогутній Пастирь радується, знайшовши одну заблудшу ягничку, більш, ніж тим 99, що лишились у кошарі… – закінчив чернець.
І ця згадка про овечку враз оживила людей, що боролися з нудотою незрозумілих молитвів, повернула їх до живого життя. Всі мимовільно поглянули на те місце, де перед тим зарізано баранця, ковтнули слину й облизались.
На площинці загуло й заворушилось, мов у вуліку. Кілька жінок перекинули на плечі частинки забитого барана і швидко подалися стежкою до селища. Отець Амврозій, розмовляючи з чоловіками, знову підобгав поли ряси, обережно взяв клуночок зі святощами й легко скочив на коня. За ним рушили й парафіяни просто в гостину до хрещеника.
Смачний та масний був шашлик у Пантелеймона, а гострий пілав, мов вогнем, палив у роті. Вже після них у гостей веселіше заблищали очі, й голосна, весела розмова захопила всіх. Але ж, коли принесли вина, до якого ці вчорашні мусулмани не звикли, а тепер, за прикладом Христа, що в Кані Галилейській на радість людям перетворив навіть воду на вино, не гребували чаркою, – веселощі досягли свого апоґею. Вже за хвилину почувся спів, а ще за мить з’явилася зурна, жалісним тоненьким голоском завищала саламурі, забренькала чунгурі. Сами від себе заплескали долоні, і дрібне, прудке темпо гірської лезґінки, немов вітер, зірвав із місць і закрутив у шаленому танку спочатку молодих, потім старих, хрещеника й ледве-ледве не втяг у коло самого ченця Амврозія.
А жінки все надходили та надходили з новими, повними та5цями. Потім у кошиках принесли соковиті та запашні броскви, конфітури з нестиглих зелених горіхів, нарешті, й улюблену лаблабу – в цукрі пряжений горох.
І
