style="font-size:15px;"> – Спочинь, дитинко, й не турбуйся! – вийшла з келії…
До обіда сестра Мехтильда не показалася надвір. Нерухомо сиділа на ліжку й все думала, думала, однак нічого не могла надумати. Одно вона бачила: ця жаба доведе її до загибелі. Тепер це вже було ясно! Але ж… піти в пекло заради жаби?! Чи ж хто таке бачив?
Звісно, може, й справді, то – непроста жаба. Можливо, що то – дух загибелі, Сатана…
За обідом нічого не їла. Напружувала всі сили, щоб відорватись від власних думок й уважно слухала життя святого, що відрікся матері, родини, всього, щоб служити Христові. А вона?.. Якась нещасна, мізерна жаба заволоділа її душею!.. Вона вирікається заради жаби…
У сестри Мехтильди заблищали очі. Вона глибоко зітхнула й піднесла голову. І враз вирішила твердо, що має чинити.
Всилу дочекалася кінця обіду й мерщій подалася в сад.
Жан-П’єра не було на грядках, тільки стирчала встромлена в землю його лопата. Сестра Мехтильда вхопила лопату, прожогом кинулася до старого водограя й розкидала там так старанно збудоване вчора жаб’яче житло. Потвора сиділа спокійно й дивилася на чорницю. Тепер її очі здавалися иншими: в тих баньках ясно блищала перемога, тріумф. Немов би та потвора говорила:
– «Тепер вже все однаково. До гріха я тебе довела! Душу твою занапастила!»
– Так згинь же ти, пекельна спокусо! – прошепотіла Мехтильда.
І, заплющивши очі, щоб ще раз не піддатися «грішному милосердю», з усієї сили вдарила – вона гадала – по жабі…
Потім, не обертаючись, не поглянувши на наслідки свого розпачливого вчинку, Мехтильда побігла назад. Ще встигла віднести лопату й застромити її в землю, на попереднє місце. Тоді так само гарячково побігла вона до абатиси, кинулася перед неї навколюшки й тремтячим голосом, але з полегшенням на серці, промовила:
– О, свята мати! Я – велика грішниця!.. Ось мій гріх!..
Христіянин
З пам’ятної книжки
Джеміля-Алі-Огли охрещено в п’ятницю. Тим то він як справжній христіянин не схотів святкувати свого «народження у Христі» в цей посвятний мусулманський день. На те є неділя. Через те й Джемілів бенькет відсунено на два дні, на сьогодні.
Всі «вірні» з глухого селища Киз-Цхале, що прищулилося в горах, далеко від світу, ще до-схід-сонця зійшлись біля церкви. Це була глибока щілина в червоній скелі, яка не мала навіть дверей і загалом менче, ніж що нагадувала Божий храм. Тільки перед кожною службою її причепуряли, хто чим міг, переважно – галузками червоної квітучої азалії та силою вогників. А що про таку дорогу річ, як воскові свічки, тут мало хто й чув, то скрізь, по всіх кам’яних виступах усередині печері й довкола, примощувалися глиняні, по вінця налиті баранячим лоєм, каганчики тієї самої нехитрої форми, що їх уживали ще перші христіяни по катакомбах.
Старий Джебраїл, один із перших тутешніх христіян, тримав у руках глиняний посуд – курушку. Джебраїл був за паламаря, й тепер, роздуваючи щоки, сопів та дмухав у те кадило, що нагадувало глиняний келих. Замісць
