попередження, коли можна було виписати йому штраф?
– Ставлення, – відповів Фред. – Джентльмен вибачився, був ввічливим і визнав свою помилку. Нащо ображати звичайного добропорядного громадянина?
– А що змусило б вас виписати йому штраф?
– Ну, якби він почав розповідати щось на кшталт: «У вас немає більш важливих справ, офіцере?». Або ще гірше: «Хіба вам не треба ловити справжніх злочинців?». Або моє улюблене: «Я взагалі-то сплачую вам зарплатню зі своїх податків!». Щось таке – і я б виписав йому штраф без розмов. Ба більше, був тут один панок, якого мені довелося замкнути на кілька годин у від- ділку.
– Він що, накинувся на вас?
– Ні, гірше. Хизувався, що знає мого начальника і той зі мною матиме серйозну розмову. Ну то я і запропонував йому подзвонити своєму приятелю з відділка.
Вільям розсміявся.
– Так, – сказав Фред, – тепер іди знову за дерево, наступна машина твоя, а я спостерігатиму.
Королівський адвокат сер Джуліан Ворвік сидів з одного боку столу та читав «Дейлі Телеграф». Час від часу він коментував якісь події, а його дружина сиділа з іншого боку та продовжувала свою щоденну битву з кросвордом у «Таймс». У гарні дні вона могла розв’язати останнє слово до того, як її чоловік збирався у «Лінкольнз інн»[1]. У погані дні вона була змушена консультуватися з чоловіком – послуга, вартістю сто фунтів на годину. Він постійно їй про це нагадував, і за його підрахунками дружина вже заборгувала йому 20 000 фунтів. Десять літер по горизонталі та чотири по вертикалі досі тримали її. Сер Джуліан уже підбирався до спортивної колонки, поки його дружина ще намагалася розібратися з останнім словом. Він, як і «Телеграф», ще не визначився, чи вважає заборону смертної кари поганою ідеєю, особливо коли йшлося про чиновників або поліцейських. Він перегорнув останню сторінку, щоб дізнатися, як «Блекгіт» зіграв проти «Річмонда» у щорічному чемпіонаті з регбі. Коли він дочитав, то відклав газету з думкою, що ЗМІ надто багато уваги приділяють футболу. Ще один знак, що в цій країні все котиться до дідька.
– Дивись, яке гарне фото Чарлза та Діани надрукували у «Таймс», – зазначила Марджорі.
– Це ненадовго, – відповів Джуліан і підійшов до дружини, щоб поцілувати її у чоло, як він робив кожного ранку. Вони обмінялися газетами, щоб він міг прочитати юридичні новини на шляху до Лондона.
– Не забудь, що у неділю діти завітають на обід, – нагадала Марджорі.
– А Вільям уже склав цей свій іспит на посаду детектива? – поцікавився сер Джуліан.
– Як тобі відомо, любий, він не може скласти цей іспит, доки не прослужить у поліції два роки, а до того ще щонайменш півроку.
– Якби він мене послухав, вже був би кваліфікованим адвокатом.
– А якби ти його слухав, то знав би, що йому більше подобається карати злочинців, ніж захищати їх.
– Я ще не здався, – сказав сер Джуліан.
– Радій, що хоч наша донька пішла твоїм шляхом.
– Нічого подібного, – пирхнув сер Джуліан. – Це дівчисько захищатиме кожного безнадійного,
Лондонська юридична установа.
