злякався, що тепер це прізвисько приклеїться до нього до кінця його кар’єри. Він радше був би Шерлоком. Ніколи в житті він не зізнається своїм колегам по відділку, що колись співав у хорі і мріяв виглядати старшим. Утім, мати одного разу сказала йому: «Коли нарешті станеш старшим, то тобі схочеться виглядати молодше». – «Хіба люди ніколи не бувають задоволені своїм віком?» – здивувався він.
– Коли ти станеш комісаром, – продовжував Фред, – я вже буду у будинку для людей похидого віку, а ти забудеш про мене.
Вільяму навіть на думку не спадало, що він може стати комісаром, однак він був певний, що ніколи не забуде констебля Фреда Єйтса.
Фред помітив хлопця, який вибігав з газетного кіоска. За ним біг містер Патель, але не міг його наздогнати. Вільям чкурнув за ним разом із Фредом, який відставав від нього лише на ярд. Вони порівнялися з містером Пателем, коли хлопець уже був за рогом, проте їм довелося пробігти іще ярдів сто, щоб схопити його. Поліцейські відвели хлопця назад до кіоска та змусили його повернути містеру Пателю пачку цигарок.
– Будете подавати заяву, сер? – спитав Вільям, тримаючи записник та олівець напоготові.
– А який у цьому сенс? – запитав власник кіоска. – Посади цього, то замість нього з’явиться його молодший брат.
– Пощастило тобі, Томкінсе, – сказав Фред, тягнучи хлопця за вухо. – Тільки переконаймося, що ти дійдеш до школи, бо інакше я розповім про все твоєму старому. – До речі, цигарки, мабуть, для нього й були, – додав Фред, повертаючись до Вільяма.
Томкінс кинувся геть. Діставшись кінця вулиці, він повернувся до них, гукнувши: «Наволоч поліцейська!», та показав їм непристойний жест.
– Мабуть, варто було прибити його за вуха.
– Що ти таке кажеш? – здивувався Фред.
– У шістнадцятому столітті, коли хлопчину хапали за крадіжкою, його за одне вухо прибивали до жердини, щоб він не вирвався, тому єдиним способом врятуватися було відірвати собі вухо.
– Непогана ідея, – прокоментував Фред, – бо я чогось не розумію сучасних поліцейських практик. Мабуть, коли ти вийдеш на пенсію, до злочинців треба буде звертатися «сер». Утім, мені лишилось усього півтора року до пенсії, а ти тоді вже працюватимеш у Скотленд-Ярді. Хоча, – тут Фред додав трохи фірмової мудрості, – коли я прийшов до поліції майже тридцять років тому, ми приковували таких хлопців наручниками до радіатора, викручували температуру на повну і тримали їх так, доки не зізнаються.
Вільям розсміявся.
– Я це серйозно, – сказав Фред.
– Як гадаєш, чи скоро Томкінс опиниться у в’язниці?
– Б’юся об заклад, що спершу рік у колонії, а вже потім в’язниця. Але знаєш, що бісить мене найбільше? Що там у нього буде власна камера, триразове харчування та ціла купа досвідчених злочинців, які будуть щасливі навчити його власної справи до його випуску з університету злочинності.
Кожного дня Вільям дякував долі, що мав щастя народитися у люблячій родині середнього класу, з турботливими батьками та сестрою, яка його обожнювала. Хоча він ніколи не
