чи згадала (за хвилину), чи я тобі снилась, а де ти був, коли я, а як ми…
– Я люблю тєбя больше жизні.
Руся усміхається. Чудні. Знічев’я починає розправляти неіснуючі складки на простирадлі й злякано завмирає. Руки. Вони якогось дивного синюшного відтінку. Вона шоковано складає їх докупи і тре. Такого ще не було.
– Сладкій мой…
Хвора відчуває, як у роті з’являється дивний присмак… Ні. Ні. Лише не це. Спазм. Він ледь-ледь торкається ну тро щів. Його ще можна зупинити: завмерти й не дихати.
– Ето сільнєє мєня…
Руся витримує дві хвилини, а потім жадібно ковтає повітря. Прокляття. Перший удар зароджується на рівні сонячного сплетіння:
– Алекс…
– Нікогда нє говорі мнє, что любовь может ісчерпаться… – А…
Друга хвиля тіпає дужче. Руся щосили хапається за бильце ліжка й хрипить. Тільки не зараз… Батько має прилетіти завтра… Лише завтра.
– Любовь вєчна.
Третя віхола упіймала й закрутила нею, мов безпомічною пір’їнкою. Хвору підкидає, смикає, скручує, а кашель громовицею б’є у стіни та стелю.
– Боже мой! Руслана!!!
Алекс опиняється поруч, тисне на кнопку екстреного виклику й намагається убезпечити Русю від травмування, але все дарма. Дівчина вивертається й хапає доглядальницю за руки з такою силою, що починають хрустіти кісточки пальців.
– Сєйчас… Руся, сєйчас.
До палати вбігають люди. Вони щось вводять, оглядають й говорять швидко-швидко, їх годі зрозуміти. Руся бачить лише окремі частини їхніх тіл: то очі над нею, то руки, то напис на бейджику. Їй робиться страшно…
– Бать…
Алекс схиляється нижче, вслухається, а зрозумівши, шепоче своє фірмове:
– Окєй. Он прієдєт скоро. Потєрпі. Ну. Хорошая, потєрпі.
Але терпіти бракує сил. Руся відчуває, як хитаються стіни, а стеля почина танцювати. Музика…
– Виключітє тєлєвізор!
Ні! Вона мотає головою. Ні, ні, ні! Не вимикайте! Залиште… Хай співає… Це ж Грегорі Ламаршаль…
Через півгодини змучена Алекс стояла в коридорі й пошепки повідомляла комусь по той бік мобільного зв’язку:
– Всьо очєнь плохо. Очєнь.
Від хвилювання жінка навіть почала говорити ламаною українською:
– З вамі… не можна. К вам не додзвониться. Помошник дав єтот номер. Де ви? Руся… она поміраєт.
Замість слів було чути дзижчання, ніби хтось впивався зубами в метал.
– Не чую… Я нічого не чую!!!
– Прилітайте! Бістро! Очєнь бістро.
– Що з Русею?! Я буду. Чуєте? Дуже скоро буду. Передайте їй, що тато прилетить.
Жінка активно кивала, ніби він міг те бачити, і знову й знову повторювала оте своє «бістро», не розуміючи, що той, кого це стосувалося, зараз у прямому сенсі випилюється з автомобіля.
На широкій
