Хочеш, я тобі через день чи два привозитиму? – каже, а подумки сама себе лає. Коли їй той хліб возити? Хіба Олексію доручить. А що? При ділі буде, а заразом траву для кролів коситиме.
Дівчина усміхнулася:
– Спасибі, тіточко, але гостей домашнім хлібом частуватиму.
Жінка розгублено озирнулась кімнатою – пустка пусткою. Певно, хворе дитятко. Кого годувати зібралося? І на Оксану не зважає – місить, опускає крихітні кулачки, виймає, гойдає з боку в бік, що дитину сповиває, і нашіптує щось своє. Свічки скрізь. Це ж тутечки й електрики нема, при свічках у лісі ночує… Бідолашна.
– А як звуть тебе?
– Так ви ж ім’я мені дали.
– Я? – перепитала.
– Селяни з Джерельного Інгою кличуть.
– Інга… Чудне. Теє… Модне. Чуєш, Інго, давай хоч ліхтар купимо, отой, що від сонячного світла заряджається. Я такі у Чернігові бачила. Баба Маруся в лісі своєю була, а тобі, гляди, уночі страшко.
– Не треба. Вам платити доведеться. А де ті гроші, коли змій зелений життя смокче?
Оксана вклякла – як стояла, банку заледве з рук не впустила.
– Що?
Дівча продовжувало місити тісто, голови не підвело.
– Горілка ні йому, ні вам жити не дає. Ходіть біля нього не ходіть, а не встережете.
– Звідки… знаєш? – а сама мізкує, що, може, хто з села плітку приніс на хвості. Цікавих до чужої біди знайдеться, хоч чергу шикуй.
– Бачу. Болить у нього ось тут, – і ткнула в груди, де лишилась кругленька цятка.
– Що болить?
Зиркнула, усміхнулась так, що мурах крижаних за комір всипала.
– Душа. Але ви себе не виніть. Якби не ви, його на світі давно не було б.
Оксана відчувала, як серце засіпалось. Треба ж. Дівчина, мов рентгеном, висвітила. Он, на стілець киває:
– Посидьте. Вам би ще й поспати… хоч дві годинки спокійно.
Оксана захвилювалась. Що ж це воно таке? Звідки знає, що безсоння замучило?
– Не виходить у мене заснути…
Мала крутнулась на одній нозі, у піч зазирнула, вихопила щось звідти, у чашку налила й простягнула, а у самої руки – білі-білі. Й чашка в тісті, а в ній – щось тепле. Чай?
– Випийте.
– Нащо?
– Легше стане.
– Звідки знаєш?
Дівча дивилось пильно, так, що хотілось заховатись від її очей подалі. Ще й відчуття дивні. Ніби Оксана в операційній, правда, розтинають не тіло, а десь глибше.
Самітниця відповіла:
– Просто ЗНАЮ. Не бійтеся. Ви – хороша. Хорошим людям боятись нема чого. Відвар заспокоїть. Передрімаєте у мене. Дивись, і чоловік протверезіє, переживаючи.
Оксана дивувалась собі, як новорічному диву. Випила ледве не одним ковтком невідомо що, механічно поставила кошик з передачкою на стілець, вляглась посеред білого дня на чужому тапчані й давай малюнки роздивлятись на стінах. І головне – мовчки. Може, це гіпноз? Хоча
