сіпнувся й побілів:
– Помру? Еге?
– Тьху на тебе! Хлопці, ріжте хутчіш! Чого вовтузитесь, вашу дивізію!
Закривавлений водій почав закочувати очі. Микола Пет рович трусив його за плече, аж зуби цокотіли.
– Та ви тихше. Рана ж… Не можна.
– А закоцюбти можна? Хлопці, давайте! Швидше, братчики, я маю встигнути. Маю…
Одноногий Льошка смачно ковтав самогонку прямісінько біля кролячої клітки, хвацько обпершись на дерев’яні дошки. Коли допив до денця, занюхав рукавом, покрутив, мовляв, а чи не лишилось краплі якої, зітхнув й хутенько всунув у клітку, до верху набиту травою. Хутенько, бо хтось підозріло дихав у спину.
– Льошко…
– Га? Що?
Тьху ти! Думав, що вже допився. Треба ж. Сусідка через город, баба Мотя, як з-під землі вилізла й стояла теперечки у хустці квітчастій (мо’, на побачення зібралась?) й хитро мружила вицвілі очі:
– Що? Кролів годуєш, еге?
– А що не бачиш? Живність голодна, то й годую.
Баба, маленька, кругленька, на печеричку схожа, кивала:
– Еге… еге. Господар золотий, їй-богу. Пощастило Оксанці-сиротині з хазяїном, ой пощастило, – і так вона те «пощастило» вимовляла беззубим ротом, що Олексію аж гидко стало. Чого це він справді наклюкався з самісінького ранку? Вечора дочекався б, може, що поміг. Он… Кролів погодував би.
– Ти кажи, чого прийшла? Мені хазяйство годувати треба, – на тих словах відчинив дверцята клітки, і треба ж було, аби пуста пляшка, мов на сміх, вцілілу ногу й прибила.
– Дідько! І чого, ти, Мотько, приперлась?
Старенька кивала.
– Ну-ну, Льошко, що ж ти з собою, голубчику, дієш?
Чоловік спересердя стрибав на забитій нозі, мов танцюрист, хапав жмути трави й кидав у клітки, аж кролі вуха притискали.
– Ходять тут, ходять. Просторікують. Треба мені! Ось. А що? У зашморг лізти? – озирнувся до сусідки. – Заженете в зашморг голосіннями своїми!
Стара як стояла, так і перехрестилась.
– Господь з тобою, синку. Не кажи такого й не думай навіть. Я до Оксанки у справі. Он молочка надоїла свіженького.
– Наче свого не маємо… – буркнув.
Стара задкувала обережненько, кошика з банкою прихопивши:
– Та я ж теє… Сироті передати хочу… лісовиці, що в Марусьчиній хаті живе.
Олексій ще чорнішим став, що хмара грозова:
– Відьмі? Ото моїй Оксані робити нема чого – молочко всякій нечисті возити?
– Та що ти, Льошо… Що ти. Яка з неї відьма? Не при собі дівчина… Й поготів. Так хвору душечку жаліти треба. Саменьке у тому лісі, ще пропаде з голоду.
– Іч, жалісливі які! Їсти захоче, сама в Джерельне заявиться. А там… Самі розбирайтеся.
Бабці того й треба було, крутнулась, всміхнулась і до хати побігла:
– Оксано! Серденько, виходь… справа у мене…
Оксана везла передачу й ковтала гіркі
