зосередитися на плямах, цятках і блиманні – це її персональний космос. Нещодавно дівчина десь прочитала, що відкритий космос пахне горілим м’ясом, розпеченим металом і зварювальним димом. Що ж… і тут Русьці «пощастило», бо окрім шмарклів і сліз, нічого не вловлює… Хіба страх…
Кажуть, коли людина втрачає розум, вона не усвідомлює своєї хвороби… Неправда. Руська одразу відчула… щось не так, але їй було настільки погано, ніби нутрощі вивертало назовні, удруге вона відмахнулась від уявної картинки, бо та була надто швидкоплинна і нетривка. Ну привиділося й поготів, трапляється, он, побічна дія ліків – що тут дивного? Утретє… коли це сталося втретє, Руся збагнула – всьо, абзац… і уперше заплющила очі, аби сховатися – за кілька хвилин стався напад.
Ранок вона зустріла в реанімаційному відділенні районної лікарні. Жовті стіни, крапельниця і вікно – портал у реальний світ з «нормальними» людьми. Дівчина оговтувалась повільно і неохоче, ніби прагнула затриматись по той бік свідомості. Власне, так воно і було, адже до тями прийшла абсолютно інша Руслана Петрівна Перебийніс – схиблена, тю-тю. «Чок-ну-та», – сказала б Свєтка Попова й закліпала б нарощеними віями – один в один гімнастика для очей. Шкода, що Русьці ота гімнастика не допомагала, як не старайся. У кріслі, де ще мить тому сиділа Ніна Василівна, Руська, приміром, могла вгледіти рудоволосу незнайомку, котра граційно закидала ногу на ногу, абсолютно не турбуючись, що термінатор у спідниці ось-ось мав повернутись із вбиральні. Після опівночі не спалося через плач дитини – «неіснуючої», ніхто її не чує і не бачить, одна Руся мучиться і… ота… друга… Виснажена жінка заколисує «конвертик» із немовлям, розхитуючи широкими стегнами, вигулькне то в одному, то в іншому кутку. Але Руся просила лишити світло увімкненим не через них, ні. Була ще… третя, смаглява циганка з темними, що морок, очима. Її Руся боялась найбільше, бо коли чорнява красуня дивилась упритул, здавалося, це і є… смерть.
На цій думці уявний весільний флер (Русю ж мають вбрати як наречену) підняли і гидотним голосом поцікавились:
– Ти тут не задихнешся?
Руслана не стрималась і пирснула сміхом – не Ніна Василівна, а екстрасенс. Блін, і нащо взагалі Руся додому повернулась? Думала, що тут краще буде. Рідні стіни. А кому вона тут потрібна, окрім стін?
Під воротами котеджу вовтузилась Надія Петрівна. Стара переступала з однієї хворої ноги на другу й ніяк не могла наважитись, хоча за своє довге життя от чого-чого, а сміливості не позичала.
– Понабудовують, окаянні. Бач, і людського ока не бояться. А воно потім діткам розплачуватися. Ну і ну.
Охоронець Василь вийшов покурити на двір, чує «бу-бу-бу», вуха протер, прислухався, та ні, бубонить хтось. Визирнув – бабця стоїть, мружиться.
– Тобі чого?
– Мені до Русланки.
– Кого?
– Тьху ти… Русланку побачити хочу. Дочку хазяїна.
– А… Чого?
Стара стримувала себе як могла,
