її до «знаючої» людини. «Тільки ти не лякайся, дочко, там трохи дико». Руся зрозуміла все. Не дурна. Батько стояв перед нею розгублений і погляд бігав туди-сюди кімнатою, як миша, котру ось-ось піймає кіт. Кіт – то її хвороба. Батько боїться хвороби, а значить, і саму Русю боїться. Бач, як виходить. Мабуть, правильно – здихатись того, чого боїшся, відвезти подалі – і все. Але зараз Русі все одно, більше того, вона навіть радіє цій подорожі. Правда. Немов маленька, кладе долоню на обличчя, морщиться, відчуваючи, як тепле сонячне проміння лоскоче шкіру. Як же вона скучила за справжнім сонцем!
– Микола Петровичу, треба зачинити вікно – протяг.
Руслана здригнулась. Знов за неї вирішили. Алекс хоча б для годиться цікавилась, а ця… Он, уже озирається, перевіряє, чи Руську протяг, бува, не висмоктав. А що? Раз – і нема. Вже у небі.
– Петровичу, я переживаю. Ну, ці її вибрики. Зупинимось, то хай милується – скільки влізе, а в дорозі треба зачинить вікно.
Батько зітхає, але погоджується:
– Руслано, потерпи. Скоро приїдемо, а там і ліс, і повітря. Сама побачиш.
Змовчала. Як завжди. Очима – в поле, думками – в нікуди. І нема їй діла: куди везуть, чого везуть. Сонця тільки хочеться, щоб багато-багато сонця.
По лісу воно качалося, мов клубок, чіплялося за колючки соснових верхівок, обривало клапоть світла і знову коти лось вперед. Інга стояла по коліна в траві й зосереджено вибирала дрібні квітки. Коли бачила потрібну, зривала, підносила до губ, шепотіла щось своє і лише потім вплітала у віночок. Скоро. Скоро будуть.
– Кру! Кру! Кру!
Підвела голову:
– Тут уже? Добре.
З боку ґрунтової дороги справді чувся віддалений гул двигуна. Автомобіль їхав тихенько, ледве на пузі не повз. Петрович аж потом вкрився від зосередженості: от як тут проїхати, щоб Руслану не розтрясло? Нескінченна якась дорога, ще й «очкаста» під руку сопе. Щойно в ліс заїхали, так і давай крутитися в усі боки, очима блимає. Боїться, чи що? Оце візьме і заявить, що не підписувалась під таким. Може. Запросто. Він цих лікарів «соврємєнних» наскрізь бачить: тут клятву Гіппократа дали, а тут розвернулись і забули, в яке місце її засунули. Тільки ж він наче платить, не дарма ж. Видно, таки пожежа страху наробила, вона-вона, тут і думати довго не треба, у Петровича теж око смикається. Треба ж було в Джерельне заїхати і зразу на біду напоротись. Прогорілий дах якраз у них на очах валитися почав. Баби верещать, мужики матюкаються. І хазяїна не знайдуть ніде. От що воно таке, ну? Наче знак який, наче не перед добром. На цій думці авто та як підскочить, як трусоне:
– Твою дивізію! – заглушив мотор і сплюнув. – Видно, приїхали.
Озирнувся до Русі – німує дочка, кардіограму соснових верхівок роздивляючись, перелякалась, гляди… Та що він себе заспокоює? Звісно, перелякалась, таке побачити. Ет! Наробив ділов, але уже назад не вернеш. Прочинив дверцята і як у паралельний портал втрапив: сосни шумлять, пташки день Божий благословляють, сонце крізь крони пробивається і голос жіночий:
