то й треба. Еге, хлопці.
– Чуй… Свєт, а про звільнення – правда?
Жінка знову шморгнула, махнула й зникла в магазині.
– Нда…
– Дєла. Нічого святого у людей нема. Таку медсестру копняком під зад.
– Еге. Треба ж. Вибрали момент, паскуди.
– Ігорка жалко. За що тепер хлопцю вчиться?
Оксана була схожа на ікону. Самі очі на лиці. Нінка й Галя диву давались. Три дні, а сусідка мов тріска, крути-верти, однакова всюди. А яка ж молодичка! Дівкою, хоч і сирота, а хлопці шиї звертали від краси. Що ж це воно життя робить з людьми. Сердешна. Оце правду людоньки кажуть, що біда сама не ходить.
– Дівчата, треба ще домішати. Ось молоко, а там – яйця.
– Зараз домішаю. Оцієї каструлі для налисників вистачить?
– Вистачить. Було б за кого переживати. Паразит.
Ніна нишком тицьнула подругу в бік:
– Цить. Що ти, Галько, мелеш? Побійся Бога. Покійник у хаті, а ти…
– Еге. Собаці – собача смерть!
– Годі. Ну правда.
Але Гальку було не спинити. Жінка махала руками, аж борошно хмарою над головою висіло, й верещала у повен голос:
– Свята ти, Оксано, душа! Та я б… Після того, що він з тобою робив, зарила б кістки в рівчаку! От!!! Ще й хату спалив, паскуда! Гарна ж хата…
Оксана сповзла на стілець. Втомлено подивилась, як на столі парувала гора капустяного листя. Голубці крутити треба, а руки не здіймаються. Сидить, бідна, сльози у фарш капотять. Нінка побачила, на Гальку рушником махнула, а сама схопила тазик, відсунула подалі, обійняла, по хустці чорній гладить і реве:
– І що ж воно буде? Що ж воно буде?
Галька кинула млинці на плиті, сплеснула у долоні й собі голосити:
– Гаспиди прокляті! Щоб їм пусто було. Оце щоб шльондра отак дочку всовувала? Ні, я такого, скільки живу, не бачила. Щоб по головах отак. Закінчило воно, бач, навчання. Тьху! Малолітка срана. Думає, що реанімація – дискотека в клубі? Еге? Та що ж воно, сопля зелена, бачило? Ти скільки, Оксано, проробила? Сім років? І грамоти давали, і до найтяжчих пацієнтів ставили, а шльондра задом вильнула перед ким треба, і всьо – кишнули золотого спеціаліста. Хай тепер сопля оперованих рятує. Гаспиди окаянні. А людині як жити, спитали? Скільки тієї пенсії у Льохи? І робота… Де вона зараз та робота? Ігоря вчити треба… Ой біда, біда…
Біда й справді влізла й слізьми затопила, бо плакали усі три, голів не підводячи. Олексій саме до веранди зазирнув й остовпів: баби ревуть, млинці горять, а кіт у фарш морду встромив.
– Ану відставити! По місцях кроком руш… Чого голосити? Чого? Моʼ, піднімете голосом своїм? Чи хату зведете назад? Сталося, то й сталося. Чого голосити?
Жінки підвели зарюмсані лиця, глянули на плиту й кота в тазику, схопились, і кожна до своєї роботи прикипіла. Олексій ще постояв для годиться, сигарету викурив, кота за шкірки жбурнув, зиркнув через город, туди, де ще два дні тому хата стояла, сплюнув і пострибав до хати – покійника пом’янути. І хіба дорікне хто? Заведено. Хоча,
