хтось, а дочка, ще й хвора. Невже залишить її тут після вчорашнього? У грудях он досі шкребе, наче зсередини обдерли, у голові паморочиться, із заплющеними очима якось легше. Знадвору почулося гудіння двигуна – поїхав. І наче брилою причавили – тонна, як мінімум.
– Тату…
Ото візьме й помре без нього. На зло. Мамка пішла, і вона піде… Як він її назвав, коли благав лікарів урятувати, ще там, в Ізраїлі? Кровиночка єдина… Ну от… не буде в нього кровиночки. Шморгнула носом розчулено, бо так жалко себе стало – до плачу. А що? Давно час, тільки мучить усіх. Клубок у горлі аж пече, схлипнула раз-вдруге. Нікому вона не треба, от нікому, помре й плакати не стануть, батько хіба – для годиться. З розпуки губу закусила та лобом у стіну тільки гуп. Дістало! Лікування, процедури, препарати, клініки, доглядальниці, наглядальниці, батько – а користі? Нащо це все, коли ти – нуль, пусте місце? Оце зникнути б – і легше стане. Дак ні, лоб сіпається, видно, ґулю доб рячу набила, болить губа – прокусила, у роті присмак крові, ще й гикавка мучить. «Красавіца! Ну просто мєчта!» – сказала б Свєтка Попова і жбурнула межи очі косметичку. Знехотя розплющила припухлі повіки, наче Свєтка й справді зараз стрілки малюватиме, зирк – а прямісінько на неї янгол дивиться – справжнісінький, з крильцями.
З несподіванки очі заплющила. Спокійно. Це їй здається. Побічна дія ліків. Буває. Руся це вже проходила – з баришнями своїми. І не раз. От і зараз минеться, зникне, ніби й не було. Крізь тремтячі вії роззирнулась – не зник. Дивиться на неї. Правда, маленький, навіть малюсінькій, але ж є. Руся від шоку навіть гикати перестала. І чим довше дивилась на нього, тим страшніше ставало. Блакитні очі – ну один в один її. Волосся хмаркою, видно, так само не слухається. Навіть ямочки на крихітних щічках – наче у неї вкрав. Але як? Блін. Звідки на стіні столітньої хатини, про яку Руся ще вчора навіть не підозрювала, з’явився янгол з її обличчям? Та ну! Дурня якась. Кому взагалі припекло розмальовувати побілені стіни? Собі не вірячи, торкнулась малюнка. Сторожко, наче її струмом довбонути могло. Коли нічого. Зирк на пучки пальців – сухо. Видно, висохла фарба. І давно. Діла. Хто міг знати, що Руська тут буде? Ну? І навіщо її янго лом робити раніше відведеного? Ще ж не вспіла… ну туди – й голову догори, а там… Від самої підлоги по стінах, на стелі – скрізь малюнки. На звичайній побілці. Гуашшю фарбовані. Очманіти. Як вікна у світ. Правда. Оце взяв хтось і прочинив їх в одному місці – ДИВИСЬ.
Он, Ейфелева вежа. Точно вона. Височезна. Руська її, щоправда, вживу не бачила, проте зараз може побитися об заклад, що вежа пахне… шоколадом і кавою. І навіть закохані є. Два силуети. Її та його. Самі тіні, а долоні переплетені красиво-красиво, аж ревти хочеться. Чого? А просто так. Бо гарно. А квіти? Скільки тут квітів! І фламінго в кутку примостився. Наче покараний. Це ж де вони водяться, оті фламінго? В Африці, здається. Чорний континент, до речі, омивається Середземним морем. Русланчине море, з яким так і не довелося побачитись, а тут воно – на стіні. Он дельфіни вигинають сірі спини до сонця. Шипить піна. Медуза колише гладінь, бо шторму боїться… Господи, а Русьці, як дурній, того шторму кортить. Так щоб – ух! Тонни води об берег. З розгону. А вона – піщинка на долоні у когось невидимого.
– Подобається?…
