Оксанин стан, тому штурхонула Гальку і лагідним голосочком проспівала:
– Дарма… Ми зараз… Ану, дівчата, ззаду підштовхнемо.
Надривалися добрі п’ятнадцять хвилин, забрьохались по вуха, а віз лишень углиб занурився. Нещасні позатихали, притулились до підводи й хекали в темряву. А та підморгувала. Блимала позаду, попереду, зліва і справа. Блимало угорі й ніби під землею. Блимало навіть у головах, а в очах так просто іскрило. Можливо, тому й не помітили, коли, а головне – як саме з’явилась химерниця. Виринула з темряви? Матеріалізувалась? Спустилась згори чи прийшла своїми двома? Але найбільше вразило, що коли її нарешті помітили, то одразу всі. Одночасно.
– Святі сили…
– Божечку…
– Інга? – Оксана першою запідозрила, що дитяча постать, яку блискавки вихоплювали із суцільного полотнища, ніхто інша, як гостя покійної баби Марусі.
Дівча з якогось дива стояло босоніж, у сорочці, яка улипла до стрункого тіла, мов друга шкіра. Вишиті квітки майоріли так, що й у грозовому лісі важко було не помітити. Може, тому збивали з пантелику? «Таки одяг, не гола», – думала Галька. Ніна оцінювала, скільки ж подібну красу вишивати треба. А Оксана запитувала, як оце чудне дитя їх віднайшло? Хоча… чого вона дивується? Ще минулої зустрічі химерниця їй усе розповіла. І про вогонь пекельний, і про роботу, яку втратить і зразу ж знайде. Так і сталося. Слово в слово.
– Ви не бійтесь… Ходімте за мною.
Уже й думки читає. Лелечко! А що з Шурхотом робить? Підійшла до коня впритул, торкнулась крихітною долонькою, і він завмер, наче вкляк. Химерниця спокійнісінько його випрягала, а Шурхіт покірно чекав на звільнення. Ні Оксана, ні Галина з Ніною не могли зрозуміти, чому норовливий кінь поводить себе, мов сумирне лоша. Он, диви, тикає мордою у її долоні й вдоволено чмихає. Дякує, чи що? Оксана отямилась першою і підійшла ближче. Ніна кілька хвилин приглядалась, а потім забрала пакет з почавленими налисниками й гукнула до Гальки:
– Якщо кінь не боїться, то і нас не з’їдять. Ходімо.
Подруга очі витріщила:
– Куди ходімо?
– Куди поведуть, дорогенька. У нас з тобою вибір невеликий.
І вони пішли. Попереду Інга вела Шурхота, за конем рухалась Оксана, а слідом брьохали подружки, підтримуючи одна одну під руки. Бідолашні очікували чого завгодно. Що у болото заведе, в урвище скине, сосною привалить. Натомість, прийшовши всього-на-всього кілька метрів, Інга зупинилась.
– Чого це вона?
Спалах блискавки, і трійця помітила хатину під соснами.
– О, так це ж Шептулиха! Прости мене Господи, її хата.
– Еге. Три кроки, а ми б і до ранку не знайшли.
– Зате вона нас знайшла.
Доки жінки шепотілись, новоспечена хазяйка завела Шурхота під навіс між сосен, накинула на коня стару ковд ру і поцілувала. Тварина остаточно заспокоїлась. Стояла, ніби вдома у стійлі, а не серед грозового лісу. Хоча навіть гроза тут ставала слухняною.
– Іч… Диви, диви. Усюди страшне, а тут тілько дощик
