вже перехотілося.
Чоловіки налили собі, хильнули по чарчині, французьким сиром закусили, ноги випростали. Гультіпака Радченко взагалі поплив від задоволення, колишнє пригадуючи:
– Добре ми тоді гульнули, хлопці. Мене «стара» тиждень знайти не могла. Загуляв. Якраз бізнес попер… Ого-го-го! Сам собі не вірив. Чуєш, Петровичу, а ти замом Дуди став. Точно! Права рука міського голови… Пам’ятаєш? Ой! Григорію, а ти ж у прокурорське крісло встрибнув. Еге? Ото ми у відрив і пішли. Ех, золоті часи були… золоті…
– Ага, Радку, виходить, сьогодні розплачуємось…
– Тю! Коляне, не морозь. Чим?
Петрович сидів ледь живий. Алкоголь ще трохи і через вуха полізе, але чогось не бере пійло заморське. І на душі – помийна яма. Чи гробова?
– Чим? Могилами.
Ловелас чухав потилицю з посмішкою чеширського кота:
– Не вірю я в цю бісовщину. Розплата. Гріхи. Ну скажи, з ким не буває? Випили, гульнули, у клубі зависли, малоліток покатали, а там… на дачі… ну покувиркалися трохи. І нам добре, й вони заробили. Грошей же дали? Дали. Зелененьких, до речі. Та дівкам пощастило.
Кремінь слухав Радченка упіввуха, метикуючи щось своє. Петрович, хоч і набрався до гикавки, а бачив, що дружбан спохмурнів, записав собі щось, замислився. Зате Радко аж палав, спогадами підігрітий. І так у нього все просто виходило, як два плюс два. Ну нічого аж ТАКОГО не сталося. Подумаєш. А як по правді, то братія з тієї новорічної ночі пам’ятала не так і багато. Коли було? За царя Гороха. Ну, стрілись, випили. Був привід. І не один. Колесо фортуни розкрутили – на ура! Ще й Новий рік. Вони молоді, перспективні, успішні, драйвові. Алкоголь у крові ураганом, ще й Іван, здається, куриво десь відхопив. Весело. А таким пацанам можна всьо. Всього й захотілось. Заскочили в «Апельсин», пострибали козликами між красунями малолітніми. То чого було чекати? Схотілося тіла. А вони ж круті? Круті. Дяді пальчиками у натовп ткнули, потрібних дівчаток за столики миттю посадили. Що вже адміністратори плели красуням, їх не обходило. За Новий рік хоч шампусику, а в шампусик – таблеточку (Ваньок добув) – і вези на край світу. Але так далеко не повезли. Лише за місто. У Григорія дача батьківська в лісочку стояла. А там і сауна, і басейн, і повітря дзвенить, і очей зайвих нема. Гуляй не хочу. Два дні гуляли. Кажись, третього січня дівок випровадили. Сьомич розвіз. Точно! Сьомич.
– Петровичу, слухай, Артьом у лікарні надовго завис?
– Біс його знає. Та він уже, мабуть, вдома скаче.
– Дома… Треба заїхати, – в голосі прокурора чулись робочі нотки. – А дівка… відьма твоя… Одна з трьох?
Петрович відчув, як під горло щось тверде підкотилось і стало поперек.
– Вона?
Зіскочив і, спотикаючись, вийшов на вулицю, під небо. Обперся об яблуню, повітря ротом хапає, а клубок не відступає. Максимович з Васильовичем слідом вийшли. Стоять. Дивляться. А у самих думки вервечками – туди-сюди. Наче ж і дурня. Та точно – дурня! Яка помста? Відьма. Могили. При згадці про могили – зчорніли. Цигарка за цигаркою, а не попускає. Нарешті Максимович порішив:
– Я
