вихаркуюючи кровʼяні згустки, і заходився криком, а якщо і хотів убити, то, либонь, себе.
– Це ти винувата! Відьомське кодло… заманила старого козла? Обкрутила? Убʼю! – підскочив, згріб шмаркачку малолітню, за горло вхопив – думав – всьо, кончить прямо тутечки, біля печі, а воно хоч би кліпнуло, сіпнулось, очиськами свердлить і руки на грудях склало… хрестом… Він уже бачив схожий жест… колись… Хтось так само схрещував руки на грудях… голих. Точно! Ще й родима пляма квіткою між ними – як намальована. І наче блискавка в тім’ячко:
– Не може бути… То давно було…
– А гріхи строку давності не мають, – усміхнулась, а як вистрелила. – Їх спокутувати треба. Розплатитись.
Петровичу і подих перехопило, як стояв, так і гепнувся навколішки:
– Пожалій! Чуєш? Вона ж не винувата. Дитя. Сімнадцять рочків… всього…
– А їм скільки було? Ну? Скільки?
Головою об підлогу – лусь:
– Спаси… Всьо віддам! Чуєш? Всьо! Хоч – душу бери. Хочеш? Забирай!
Відсахнулася, дивилася на розчавленого чоловіка біля своїх ніг, а з очей сльози – цівочкою.
– Не треба мені… чорноти твоєї. Свою маю…
У закривавленій тиші було чути, як страшно хриплять легені сімнадцятирічної дівчинки. Невинна душа рвалась із пастки тіла, однак не встигла. Химерниця таки підійшла, схилилася, поклала долоні на груди й забубоніла «своє». Невже молитву читає? Молитву. Василівна від баченого й чутого – полотно полотном, дівча до себе притисла і труситься, а циганці – а моʼ, й не циганці – однаковісінько.
– Ш-ш-ш-ш. Ось так… Все, хороша моя. Все, – і з-під брів тільки зирк. – Ви її на ліжко перенесіть… Там луччє буде…
Василівна рота відкрила, щоб уставити свої пʼять копійок, тільки не встигла. «Хазяйка» підвелась і, похитуючись, рушила до виходу, а вже на порозі спинилась.
– Матері ноги берегти треба, а сину ж перекажіть, що друг – насправді ворог. Хай стережеться.
Василівна і зрозуміти не встигла, як ротом повітря хапати почала. Бо звідки? Як оце мале із лісу… дізналося про мамин перелом і Славкову підставу з вкраденим телефоном?
– А…
– Не бійся. До тюрми не дійде.
Під сільським магазинчиком «Кошик» стояли чоловіки, смалили найдешевшу «Приму» й говорили про глобальне.
– Так шо там у япошок чути?
– Шо? Кажуть, щоб ти, Петьок, у штани не клав.
– Не поняв.
– Ситуація контролюється. Це, Петьку, японці. Не у нас. Технології. Вже щось з тими реакторами видумали. Як то? Мінімалізують шкоду для довкілля. От. Хоча добряче їм дісталось від цунамі. Бачив вчора по тєліку, розгрібали завали. А куди дак і сунутися поки не можна. Ото стихія.
– Еге. Я он на пожежі був, досі не відійду. А коли таке… біда.
– Чув, Васильовичу, а ховати коли будуть?
– Як віддадуть останки, так і зариємо Клепу.
– Ша!
