віджила, як усі люди, а тепер, на схилі літ, багачкою зробилась несусвітньою. Хай би воно їм запалося. Іч, повибудовували. Як його? Котеджі. Засранці! Нема серед них людей. Покійна Лілечка хіба… з донечкою Русланкою. Ті завжди віталися. Не гидували старою. Зупиняться, погомонять, у гості на чай запросять. Вона й ходила, стара тетеря, бо сама ж як палець… А що – хіба не можна сходити? Можна. От і ходила, доки було до кого… Бо як не стало Лілечки… сонечка ясного… все й обірвалось. Дівчинка сиротиною лишилась. Саме-самісіньке. Ох, і тужила за мамою Руся. То лише їм не видко було, а баба Надя бачила. Все бачила. Бо й через паркан двометровий біду розгледиш, коли біда. Спинилась стара. Озирнулась востаннє. Двоповерховий будинок підсвічувався й здавався ще вищим, аніж був насправді. Іч, до неба тягнеться. Перехрестилась. Зітхнула.
– Убережи Господи… бідолашне дитятко твоє.
– Ти що, здурів? Забрав Русю з лікарні, бо якась відьма нісенітниць наплела? Їй допомога потрібна. Чуєш? Кваліфікована. А не заговори відьмацькі.
Троє чоловіків сиділи на кухні у мера й похмуро цмулили віскі, яке цього вечора було що водиця. Скільки в себе не вливай, однаково не втечеш від біди, з усіх кутків дивиться.
– Вашу дивізію! А то я не знаю? Може ти, Ваньок, підкажеш, що робити? Га? Знаєш, то кажи. Що?!
«Ваньок», або ж Радченко Іван Васильович, торгівельний бог Городового, тільки глибше у шкіряний диван пірнув. Оце засада. І хто його за язика тягнув. Ну? Хіба ж не видно, що у Петровича і без його п’яти копійок дах зносить? Он Гришко мовчить і правильно робить. Сказано – прокурор. Навчився паузу тримати, а коли вже рота відкриє, дак точно у справі. О, зараз заспокоїть шефа. Точно.
– Ну шо ти, Колю, мелеш? Хай мала візьме й почує. Еге? – у прокурора навіть брова угору полізла для більшої переконливості. – Луччє скажи, звідкіля дівка взнала про біду. З газет?
Петрович сидів, а як почув, з дивана підскочив, руки трусяться, червоний, плямами вкрився:
– Які газети, Гришо! Які в біса газети!!! Вона ТАКЕ говорила, що у мене ноги відбирає. І про вас… сказала. Еге. Мовляв, інші вже заплатили і свої могили мають.
– Да цить ти! Розходився. Світ, батечку, тісний. Ой тісний. Ти й подумати не устигнеш, а за тебе вже розпишуться. Спостережлива дєвочка, видно. Ушла. Закономірність одстежила й на понт узяла.
– Ну-ну… – Петрович нервово трусив цигаркою. – Сказала, що Русьці в клініці не допоможуть, не допомогли. Бабла прорву спустив, а користі – нуль. Ще й про штучну вентиляцію легень лопотіти почали. Це шоб я свою Руську до апарату підключив, еге? І ждав. Чого ждав?
Кільця диму нечутно поповзли кухнею. Чути було, як думки у поважних головах одна об одну труться, а все дарма. Не сходяться кінці – й усе. Першим здався Ваньок. Власник кількох торгівельних центрів (сарафанне ж радіо повідомляло, що у Радка були і клуби, і гральні автомати, ще й базар) скрушно зітхнув, почухав кучеряву голову й видав:
– Чуєш, якщо справа в грошах, дак я дам. Не все спустив на лікування.
Петрович мовчки зиркнув з-під насуплених брів.
