верхівки сосен по колу біжать, недовго, правда:
– Доць, ти що… Ти так батька не лякай… Давай доп оможу.
У хаті пахло хлібом… свіжоспеченим, а сама кімната швидше нагадувала музей – як його? – старовинного побуту. Точно! Зі свічками на вікнах, іконами та вишитими рушниками. Русі ніяк не вдавалось оговтатися, тому здавалося, що вся кров, яка тільки є, у голові стугонить. З батьком, певно, коїлось те саме, бо, коли він завбачливо опускав дочку на стілець, жилка на скроні пульсувала – живе на живому.
– Ну от, хазяйко. Привіз тобі дочечку. Берешся допомогти? – розгублений і знічений, він говорив, швидше, для годиться або власного самозаспокоєння. – Так що скажеш?
Мовчала, обпершись об припічок спиною, дивилася кудись повз, на ікони. Натомість Василівна затято бубоніла у праве вухо, отуди, де жилка смикається:
– Петровичу, ви упевнені? Це ж не хутір. Який це хутір? Нетрі…
– Цить… те. Самі бачили, що на ноги стала… А з вами – колода колодою.
Василівна ступає крок назад і вже не бубонить, ні, кожнісіньке слово карбує:
– От і ладненько. Тільки майте на увазі: я знімаю із себе будь-яку відповідальність… будь-яку.
Дарма вона це сказала, ой дарма. Руся інстинктивно зіщулюється, коли батько, вкриваючись червоними плямами, обпльовує столичні окуляри слиною:
– Мені твоя відповідальність – до одного місця! – жилка на скроні смикається часто-часто. Руся знає, що це значить, Василівна – ні.
– Здуріли з горя – ваше діло. Дочка тут до чого?
В хаті робиться тісно. Руся прагне злитися зі стільцем в єдине ціле, коли батько хапає Василівну попід лікоть і незграбно, якось по-мужицьки, волочить до дверей:
– Ану ходімте надвір. Там побалакаємо.
Жінка в грубезних окулярах не опирається і слухняно дріботить за ним. Її червоні кросівки одного з найвідоміших брендів світу здаються тут геть недоречними, як і батьків піджак з відірваним ґудзиком. Руся пригнічено опускає голову і намагається зосередитись на чомусь сторонньому, чує, як цокає годинник, «зойкають» вхідні двері, скриплять мостини, протяг сіпає край вишитого рушника, зрештою не витримує і припадає чолом до вікна. Воно стареньке і немічне, здається, за сотню літ майже увійшло в землю, поміж сосен бачить людські постаті.
– Кру! Кру! Кру!
Руся розгублено крутить головою, вигинаючись на стільці, однак птаха угледіти не вдається, і здається, що то небо кричить. Чи люди? Аж луна лісом котиться.
– Схаменіться, поки не пізно. Кого ви знайшли? Кого? Наркоманка малолітня. Вона за свої дії не відповідає, бо тю-тю. А ви їй тяжкохвору довіряєте?
– Сама ти тяжкохвора! Руся тут залишиться!
– Помирати? Перший напад – і все.
– Всьо, кажеш? А у ваших лікарнях не так? От не так?
Батько мне сигарети – одну за одною: дістає з пачки, затискає між пальців, ступає крок до Василівни, бо слова ще крутяться на язиці, але натомість стискаються
