а нічого не допомогло. Зачахла Лідок. Царство Небесне. Тиха була жіночка, як Божий день. І померла тихо. З наркозу після видалення нирки так і не вийшла. Певно, серце. Радченко себе винив довго, запив по-чорному. Мовляв, загуляв і дружину не вберіг. А вона ж – як-не-як – матір єдиного сина. Потім взагалі – кіно. «Нова» Лідочка (друзяки гиготіли, що він їх за ім’ям вибирав) заявила, так, значить, і так, якісь дивні симптомчики. Ваньок і дня не чекав, зразу ж по клініках, а там – як обухом по голові. Діагноз – один в один, і навіть пухлина на тій самій лівій нирці, й прогресує, як скажена. Радко, бідолаха, з котушок злетів: витратив стільки, що страшно уявити. Правда, «нова» Лідочка з наркозу вийшла, ніби й нічого, а на третій день уві сні серце спинилось. І от. Їхній гультяй – двічі вдівець. Відволікти б якось, а тут у Петровича з Руською схожа історія.
Прокурор Федорченко зітхнув:
– Ваньок, може, хоч ти йому клепки на місце вставиш? Га? Уяви, Петрович Руську до відьми везти зібрався. В ліс.
Але Радко мовчав. Хлюпнув собі віскі у порожній келих, випив, а потім як гепне кулаком об стіл – аж брязкальця на люстрі задзвеніли.
– І хай везе!
– Ти що? Хлопці, ви подуріли? До кого везти? Один каже – дівка, а Сьомич бабу стару бачив. Ну, до якої повезете?
– Сьомичу і привидітись могло. Дрімонув собі на пеньочку. Місцеві про бабу говорили? Говорили. От баба і наснилась.
– Еге, і уві сні чисту правду розказала? Ще скажи, що то покійниця була.
– Гришо, ти прокурор, то й думай, а мені байдуже. І якщо Петрович каже, що дівка, Значить, дівка. Каже, що знаюча, так воно і є. Він мужик тямущий. Собі гірше не зробить і дитяті теж. Хай везе. Чуєш, Петровичу? Якби у мене такий шанс був, то і я б повіз. Та хоч до чорта лисого, аби допомогло. Це твої, Гришо, загинули під колесами – і всьо. Зразу. А мої…
Видно, і до прокурора черга дійшла – згадувати. Гіркота до горла підступила – ні вдихнути, ні видихнути, зіскочив й з усіх ніг у вбиральню, ледве дверей не виніс – нутрощі вивертав над унітазом, що підліток на дискотеці, після голову під холодну воду, та марно… Пам’ять з впертістю маніяка вихоплює картинку з минулого й підсовує, ніби він оце щойно бачить. Зім’ята вщент машина. Найбільше постраждав правий бік. Місце, де мав бути пасажир, у прямому розумінні відсутнє. Його нема. Зате з-під сплющеної купи металу на сірий асфальт капотить кров й тоненькою цівочкою наближається до його черевиків.
– Максимовичу, відійдіть!
Чиїсь руки торкаються плеча, але Максимович – стовп, стоїть і жде, аби червона рідина потекла у зворотному напрямку. Та вона не потекла. Не мають прокурори впливу на закони фізики. Свою матір ховав у закритій труні – відкривати не можна було. На кладовищі накрапала мрячка, а йому з якогось дива увижалось, що то мама звідти сварить неслухняного хлопчика. У день аварії він мав відвезти її на могилу до батька. Обіцяв. Але справи висмикнули. З прокурорами трапляється, згоден. Але якого біса він не передзвонив? Хвилинна справа ж. Все так просто. Натиснув кнопку: «Привіт, не жди». А подумки додати
