style="font-size:15px;"> – Благодатная Маріє, Господь з тобою…
І ні батька, ні Ніни Василівни – сама-самісінька.
– Я тобі… вам не подобаюсь, правда?
Завмерла, очі – як земля в дощ, аж глевкі і якісь… бачені вже?
– Іч, уважна яка. Нічого, то так треба. Уже минулось. Все минає, Руслано, і це теж. Благословенна ти між… – і полетіла молитва, полилася до образів, де вогник свічі тремтів і потріскував. Здавалося, десь угорі, високо-високо, доки є неба, хтось могутній вслухається в ту молитву, похитуючи соснові маятники з боку в бік… – породила Христа Спаса, Ізбавителя душ наших.
Руслана й незчулась, як рушник став гарячим. Шкіру пощипувало. Очі самі собою заплющились. Незбагненний, блаженний спокій розлився тілом, стало добре і затишно. А що? Годинник он цокає – жива, значить. Сосни шумлять. Під лівим боком вмостилося намальоване янголя. Ніде нічого не болить. Краса. А проблеми… Та які це проблеми? Варто здмухнути з долоньки і полетять за вітром. Подумаєш, батько поїхав. Нехай собі їде. Хвороба? А що Руся може з нею вдіяти? Нічого. Правильно? Є і є. Самотність. Ото ще знайшла біду! Скільки людей на планеті мріють побути наодинці з думками, а в неї цього задоволення – скільки хочеш. Зрештою, яка це самотність, коли є Інга? Відьма? Кльово. Жити у відьмацькій хатині, коли довкола – ліс? «Мєчта», – сказала б Свєтка Попова й від заздрості луснула.
– Кру…
Руслана крізь сон усміхнулась. Еге. Ще й тваринки домашні є. Тьху ти! Птахи.
Петрович дивився у вікно. Кого визирав? А біс його знає. Може, крука? Чорного птаха, який видовбе рештки совісті з його грудей. Може, тоді полегшає? Бо Перебийніс цілісінький вечір топить її, окаянну, а совість ні-ні, та й спливе. Ще й Максимович, прокурорська морда, сіллю на рану:
– Оце взяв і лишив? Саму? Здурів, братику? З ким ти Руську кинув?
А Васильович з другого боку пиляє:
– Який Новий рік? Коли це було?
– Та пішли ви! Руська не сама. Я медичну сестру знайшов. До того ж тямущу. В реанімації найтяжчих виходжувала… – а в самого перед очима віко стоїть з труни. Скільки випив, а не йде з пам’яті. Треба ж було якраз на похорон нарватися. Коли побачив людей біля воріт, зразу й не зрозумів, а ближче під’їхали – жінки чорними хустками голови позапинали, чоловіки хустками підперезані, вінки. Петровичу зразу ж подих перехопило, Василівна забула, що вже без роботи, давай заспокійливим відпоювати.
Доки воно подіяло, зметикував, що відьма про похорон, мабуть, і говорила. Спитав, чи не потрібна, бува, кому робота доглядальниці? Дитину хвору доглядати на хуторі… у Шептулихи покійної… Молодиці очі витріщили, хрестяться, а мужики цигарками пихтять. Думав, що пошлють зараз у такому-то напрямку, коли одна бабка вискочила (мале, дрібне, кажись, Мотькою звати), ухопила за руки, киває. Мовляв, є такі, є. Ледь не обклав бабку триповерховим, але вона перша зорієнтувалась і як чкурне у двір, а звідти вже молодичку за собою притягнула. Петрович глянув. Хустка чорна, під очима – чорне, і в очах трунок стоїть. Правда, очі хороші. Розумні. Він же не дурний, за стільки літ підлеглих читає, що паспорт відкритий. Такій можна вірити. Спитала про хворобу, вік, операцію, терміни. Зразу
