їхати проти ночі… Як заблукаємо, до ранку не вибратись.
Гальку спробувала заспокоїти всерозуміюча Ніна. Випнула груди, мовляв, не бійся, відіб’ємось, раптом що. Але це мало допомогло, бо подруга не вгавала:
– Ну-ну… а мені страшно. Премося вночі… до відьми… – і голос стишила, озираючись.
Але ліс стояв тихесенький, все одно, що онімів. Спокійний. Лише тіні довшали і сутінки вкривали темною ковдрою. Ні. Страшно тут. Галька навіть хрестика на шиї давай мацати. Чи є оберіг? Бува, не загубила?
– Кру! Кру! Кру!
Підскочила на возі, мов ужалена:
– О, чуєте? Чуєте?
Жінки й собі спохмурніли, однак взнаки не дали. Оксана ще й дорікнула зопалу:
– А не треба було зі мною їхати. І сама б упоралась.
Певно, так запускають незворотні процеси, бо Галину як прорвало:
– Послухайте її! Ну. Впоралась би. А ми у психушку? Еге? Нерви підлікувати. Он, утрьох страшно, а якби саму відпустили? Та я б змучилась уся. Шо це воно за пригоди на нашу голову? Га? Жили собі спокійно. Нікого не чіпали. А приблудилось мале й дике, тепер у ліс катаємось, як на роботу.
Ніна цитьнула:
– Оксана буде їздити. Аби платили. Подумаєш, ліс. То перший раз заблудити можна, а коли дорогу знаєш, то й уночі – нічого. Доїдемо. Шурхіт довезе, хоч каміння з неба.
Раптом угорі й справді загуркотіло. З несподіванки жінки голови попригинали. Слухають. А ревіння котиться собі, ліс пробуджуючи. В одну мить сосни захвилювались.
– Що це воно таке? Грім?
– Еге, а хмари не видно.
Хмар не було, натомість запала темрява. Раптово, наче хто накинув велетенську чорну ковдру.
– Диви, дівчата, ще грозу нажене.
Галька, без того стривожена, на місці всидіти не могла і совалася на возі безперестанку:
– Оце вляпались. Аж жижки трусяться. Правда. Може, завернемо? Поки не пізно.
Їй відповів вітер. Загув, завив, заголосив. Жінки попритихали. Видно, таки бути грозі. Погано, якщо вона їх у дорозі заскочить. Ще й темно. Годі щось розгледіти. Шурхіт все одно, що в ніч пірнає.
– Не можна назад, надто далеко заїхали, – зауважила Оксана. – Перечекаємо грозу у Шептулихи. Н-н-о!
Коня не треба було вмовляти. Тварина відчувала наближення стихії, тому рухалась швидко. Жінки за підводу міцніше вхопилися, голови попригинали, щоб гіллям не зачепило. Галина з переляку очі то заплющить, щоб не так страшно, а за хвилину не втерпить – і вже дивиться:
– Господи… Божечку. Понесла нас нечиста сила. Точно заблукаємо!
Блискавка розрізала небо навпіл. Кістяки сосен, вихоплені з темряви, рештки спокою розігнали, й жінка ледь віжки з Оксаниних рук не вихопила:
– Ні, Оксано, розвертай назад. Ну її, відьму…
І тут сталося. Понеслося, закрутило, вивернуло. За гулом свого дихання не було чути, тільки й того, що волосся у всіх трьох під хустками чорними
