style="font-size:15px;"> Лісова самітниця гірко зітхнула:
– Плату завжди беруть чистими…
Нестямився, як біля неї опинився, вчепився за плечі й трусить. Здоровезний мужик, і вдавити може, а зупинитися несила:
– Що тобі від моєї дочки треба? Кажи!
– Кру-кру! Кру-кру! Кру-кру!
Птах зірвався й кричав у нічному небі, немов кликав на допомогу. Дарма. Дівча дивилось прямісінько в очі – без тіні страху, хоч би м’яз який сіпнувся, зате його ноги опору втрачають, от-от упаде.
– Сам винен. В усьому винен сам. Від людей сховаєш, а правда все одно знайде… І забере найдорожче.
Чоловіку забракло кисню. Серце. Голку встромило – аж іскри креше. Дихати… важко. Дівка бачить, а не спиняється, навпаки – шепоче біля самого вуха, і задуха сильнішає.
– Знаєш, у чому рятунок? Та де тобі знати… Скажу і не зрозумієш… Вина має стати провиною.
– Відьма… – прохрипів.
– Якщо тобі до вподоби, то хай…
– Бісове поріддя…
– Годі. І без того накликав. Спати треба. До світанку три години лишилося, – сказала й пішла до хати, лише босі п’яти й окрайці червоних маків на сорочці майнули.
А він лишився. І що дивно, відпускати почало. Потроху, правда. Підвестися бракувало сил, тому сів, обпершись спиною об ґанок, очі – в нікуди, руками груди масажує. Просвітліло, кажись.
– Твою дивізію…
Микола Петрович Перебийніс, мер міста Городового, прокинувся від лоскоту. Дрібна комашка повзала по долоні туди-сюди, а десь поруч жебоніла у відрі вода. Шия затерпла, спину ломило. Чоловік повільно розплющив очі, й ранкове проміння одразу ж пронизало зіниці. Зіщулився, потягнув руку й повернув голову на звук. Біля стовбура височезної сосни стояло дівча. Смугастий светр, рвані джинси й червоні кросівки якогось дитячого розміру, а ще грива волосся, зібраного докупи яскравою бабкою зі стразів. Дівчина набирала у складені долоньки воду й вмивалась. Шкода, що він не міг бачити обличчя, адже незнайомка стояла спиною. Микола Петрович спробував підвестися, по тілу забігали зграї мурах. Судома. Та воно й не дивно. Виявляється, впливовий чиновник заснув прямісінько на порозі відьмацької хатини. Зморщився. Вилаявся подумки. Чи наснилось, чи справді було? Та й спробуй пригадати все, коли голова тріщить, наче по черепку хто тріснув.
– Прокинулись?
Микола Петрович здригнувся. Незнайомка обернулась і дивилася темними очиськами, аж незатишно стало. На її засмаглому обличчі завмерли крапельки води, а он кілька зібрались докупи і наважились сповзти нижче – красивим вигином шиї. Дівчина легким рухом витерла вологу. Лляний рушник майнув вишивкою, і чоловік мимоволі сіпнувся. Вишивка вчора була… на відьмі. А це дівка та й годі. Он джинси драні. Модні.
– Треба було до хати йти спати, бо спина болітиме. —?..
– Мовчите, то й мовчіть. Мене Інгою звуть.
Дівчина почепила рушник на обрубану гілку й запитала: – Снідати будете? Часу мало. По вас їдуть уже.
– Хто?
– Ваші.
– ?.. Хто ти
