червоним підперезалась і стала посеред кімнати, як намальована. Тихенько капці скинула й босоніж на долівку, завіси скрипнули – і ноги в росу.
– Кру-кру… Кру-кру… Кру-кру…
– Тут уже? Тут. Веди.
Спершу гість наштовхнувся на колодязь, намацав на цямрині відро і зрадів, витягнув повнісіньке, опустив голову, жадібно ковтав воду, доки не напився досхочу. Смачна водиця. Це якщо колодязь у лісі є, то й люди мають бути. Озирнувся й вкляк:
– Твою дивізію… – неслухняними пальцями нащось почав застібати сорочку, а в голові думкам тісно. Хто така? Одяг чудний, ще й крук на плечі вмостився он і не ворухнеться. Вогні горять. Свічки, видно. Відьма, чи що? Але ж Шептулиха старою мусила бути. Тьомич же розповідав, що баба. Підходити ближче чи ні? Мара лісова, прости Господи. Хоч би слово сказала, а то, моʼ, – як їх? – галюцинації почались. Твою дивізію… Пропадати, так з музикою – і бовкнув перше, що спало на думку:
– Мені б до Марії Семенівни. Шептулиха. Знаєш таку? Кажуть, хата її десь тут…
Дівчина всміхнулась. Микола знав, що всміхається, хоча роздивитись, як слід, не міг. Аж мороз поза шкірою.
– Рано тобі туди.
Воно ще й дурне якесь:
– Куди?
– До баби Марусі рано. Хоча… ти був біля неї, тільки біда – не сподобалися гостини.
Чоловік геть нічого не зрозумів.
– Не бачив я нікого.
– Чому?
Таки дурна. Нісенітницю городить і регоче.
– Не зустрів я нікого, жодної душі живої.
– Живої – так. Мертві зачекались.
Петрович сіпонувся. Нечисте. Точно. А може, з секти якої? Чи він зовсім тю-тю. Ех. І нащо було золотий ланцюг з хрестиком на шию чіпляти? Либонь, цяцька й годі. Ще аби срібний, з монастиря, а то пропаде, як хлопчак. Згубить його чортиця.
– Ти… хто?
Дівчина сміялась. Уже не криючись. У Петровича від того сміху спиною холодок пішов, у роті пересохло, жижки трусяться. Стоїть. З місця ані руш. Але химерниця сама підійшла. Боса. Коса зіллям пахне, аж памороки забиває. Дивиться. Крук на плечі вовтузиться.
– Убивця.
Петрович і не знав, що в нього серце так гупати може.
В груди мов бубон засунули: «Бум-бум, бум-бум!»
– Хто?
– Ти і я.
Дурдом на виїзді, їй-богу. Чого це він, питається, вислуховує маячню всяку, га? Хіба своїх мало? Он, і без цієї малої божевільних – половина міста.
– Вони вже своїх поховали, ти на черзі.
Еге, хрінові твої діла, дєточко. Точно схибнута.
– Хто поховав? Кого?
– Сам знаєш. Друзяки твої. У землю найближчих поклали. Правда?
Петровича що струмом пройняло, здалося – мить, і сповзе прямісінько під ноги дияволиці. У найближчих друзів справді свіжі могили стоять рядочком, і в нього дві є. На черзі ще одна може бути…
– Це… ти листа надіслала?
– Я б цього не
