трійця вражено спостерігала, як змоклим полем іде незнайомець, а довкола нього літає крук і кричить. Голосно, аж кров холоне від того крику.
– Матінко мила, хто ж то такий?
– Диви, диви, а птах ніби прив’язаний, і на метр далі не відлетить. Чудасія.
– Оце поводир… Свят. Свят. Свят.
Коли ж незнайомець наблизився, роззяви поприсідали з цікавості, забули й про манери, витріщились і не кліпнуть. Однак гість не зважав. Складалося враження, що він узагалі нічого не бачить. Очі – що скло.
– Джерельне?
Трійця кивнула.
– Мені б до Шептулихи Марії. Де її хата?
Жінки миттю на лиці змінились, зблідли, з вуст – ані слова. Одноногий сусіда взагалі милицю поперед себе виставив, ніби дорогу до жіноцтва перегородив.
– А пощо вона вам?
– Треба.
– Треба, то й хай. Хата її на хуторі, – і кивнув праворуч вздовж такої ж розмитої вулички, – Лісовому… У лісі, значить. Еге. Але там пустки. Повмирали люде, хто виїхав. Жилих, моʼ, з п’ять осель набереться. А Шептулихина хата і того далі. В самому лісі. За кілометра півтора звідси.
Над головою незнайомця знову закричав птах. Жінки, не криючись, перехрестились.
– В лісі?
– Еге. Та воно по дорозі й по дорозі, а коли розходитись буде, то вліво, а затим – правіше беріть.
Гість мовчки кивнув. Йому, вочевидь, було все одно. Хоч на край світу. Ще й птаха, мов підстрелена, кричить. То відлетить, то вернеться. Кличе, чи що? Зиркнув на крука, зітхнув, витягнув шкіряний гаманець, дістав кілька двохсоток і простягнув.
– За полем, по той бік, чоловік. Йому допомога треба, бо з ногою… може, й перелом… Гроші ось. Організуйте.
Жінки дивились на купюри з недовірою, зате одноногий сусіда до рук взяв, перерахував і присвиснув.
– Дві штуки?
– Більше треба?
І тут жіноцтво отямилось:
– Господь з вами! Льошко, ану віддай назад.
– Віддай, кажу… – Галька ще й у бік штовхнула для певності.
– Та що ми… Хіба не люди? Заберіть…
Нінка взагалі зітхнула, мовляв, а раптом криваві які тикаєш? Добери, хто й звідки? Проте чоловік забирати не став, більше не глянув на папірці, натомість спокійнісінько розвернувся й пішов… за птахом. Троє кілька хвилин мовчки спостерігали, як примара зникає в кінці вулиці, а коли і крука несила було розгледіти в сутінковому небі, неначе прокинулись:
– І що то було?
– Не знаю, дівчата, але теє… я наче вже його десь бачив.
– Еге. Де? Перепив, то з чортиками гомонів?
– Галю…
– Що? – спитала худюча Галина.
– А як кому й справді допомога треба? – сердешна Нінка малювала в уяві страшні картинки скаліченого.
– Можна у район подзвонити. Так швидка навряд чи проїде. Вгрузне… І хто знає, є той постраждалий чи приверзлося… Бачила, який чудний?
– Еге…
– Що «еге»? Перевірити треба,
