може, теє? Схожий, га?
– Ну-ну, – Олексій вдоволено шкірив зуби, затискаючи в руках новенькі банкноти. Але щастя тривало не довго. Збагнувши, що й до чого, Галька зі швидкістю факіра висмикнула гроші з рук:
– Постраждалому віддамо.
Чолов’яга ледь не вдавився:
– Еге! Знайшла нужденних. Мер районного центру, ще й сусіднього. До нас ніяким боком. У них бабла хватає. Чуєш, Галю, не дурій. Моʼ, ще по селу побіжиш, щоби людоньки на ліки скинулись?
Жінка зітхнула, глянула спідлоба і повернула одну двохсотку.
– Тобі вистачить.
– А решта?
– Розкатав губу.
Нінка, аби припинити перерахунок несподіваного капіталу, хутенько ворота відчинила, коня вивела, на віз примостилася й гукнула щосили:
– Карету подано!
Галька й собі заскочила, обсмикнула спідницю і, відчуваючи, що на безпечній відстані, показала язика обуреному сусіду:
– Твою частку Оксані віддам. Отакечки.
Бідолаха зітхнув, однак змирився. А що лишалось? Тільки дивитись, як розмитим полем їде чорний кінь, а на возі, мов на палубі корабля, розхитуються дві жінки.
– Ет!
Сплюнув у траву. Милицею копирснув землю, розмірковуючи, куди заначку від жінки приховати, щоб не знайшла. Озирнувся подвір’ям, кишнув курей, котрі після дощу заходились шукати якоїсь поживи. Вилаяв кота, бо той влігся спати прямісінько на картуза, а потім до собачої буди дострибав і, не довго думаючи, ткнув відвойований капітал під дах собачої оселі, ще й Мартину звелів:
– Дивись мені, стережи пильно, бо коли що, я тобі… Але собака щасливо облизував підсунутий кулак і норовив стрибнути на спину.
– Цить, друже, цить. Ондечки Шурхіт гуляє. І ти хочеш, еге? Та добре… добре.
Ланцюг клацнув, і пес зірвався на рівні ноги, підіймаючи довкола себе дрібні бризки, проте вже за кілька хвилин повернувся назад безмежно щасливий. Господар гладив змокрілу шерсть і всміхався:
– Добре тобі, друзяко, еге? І я б з тобою гайнув, коли б міг… Ет.
Собака довірливо зазирав в очі.
– Хороший… Хороший. От тільки, Мартине, одного я не збагну. Що меру Городового від Шептулихи знадобилось, га? І ти не знаєш? Не знаєш. Бач, друзяко, живі теперечки до мертвих у гості ходять. Еге. А може, теє? Це у великих начальників нова розвага? Бо Семенівну вже сорок днів, як пом’янули, а вони все йдуть і йдуть…
Ліс зусібіч дивився на чоловіка. Сторожко. Угорі колихались велетенські маятники сосен, а біля землі вовтузились сутінки та волога. Він ішов у змоклих черевиках, чіплявся за траву й по-чорному крив і ліс, і село, і відьму. Над ним, мов прив’язана, літала чорна тінь й настирливо кричала:
– Кру-кру! Кру-кру… Кру-кру…
– Та пішов ти! Курка скубана.
Сплюнув. Оце встряв так встряв. Дожився. От якби хто коли сказав, що він, очільник двадцятитисячного міста, блукатиме хащами, аби з відьмою погомоніти, відправив би у найближче відділення психіатрії.
– Кру-кру…
