я вернулася від Гамільтонів з банкою, на дві третини повною гарбузового мармеладу. У нас його ніхто не їсть, тож глупої ночі ми закопали ту банку в садку.
– Ви ж про це не напишете? – схвильовано поцікавилася вона.
Відтоді, як Ребекка дізналася, що я часом пишу одну-другу історію в газету, вона живе в постійному страху… чи в надії… що геть усе, що стається в Лопотливих Тополях, потрапить на папір. Вона хоче, щоб я ‘‘начисто виклала все про Принглів і завдала їм жару’’. Проте, на жаль, жару зараз завдають саме Прингли, а поміж війнами з ними й роботою в школі мені бракує часу на історії.
Зараз у садку залишилося одне зів’яле листя й притрушені інеєм стебла. Ребекка Дью закутала в солому кущі троянд й натягнула зверху мішки з-під картоплі, як вона зазвичай робить, і в сутінках вони як дві краплі води схожі на групку горбатих стариганів, які опираються на ціпки.
Сьогодні я одержала поштівку від Деві з десятьма перекресленими сердечками, а ще лист від Прісцилли, написаний на папері, який їй прислав ‘‘один приятель з Японії’’… на тонесенькому шовковистому папері з примарно-тьмяним цвітом сакури. У мене починають закрадатися певні підозри щодо того її приятеля. А твій великий грубий лист став для мене королівським подарунком, який мені подарував день. Я перечитала його цілих чотири рази, щоб розсмакувати кожну деталь, наче пес, що вилизує свою миску! Не надто романтичне порівняння, проте саме воно щойно спало мені на думку. Все ж листів, навіть наймиліших, недостатньо. Я хочу зустрітися з тобою. Тішуся, що до різдвяних канікул залишилося всього п’ять тижнів».
V
Одного пізньолистопадового вечора Енн, сидячи на підвіконні у вежі з олівцем у зубах і мріями в очах, виглянула на світ, оповитий сутінками, і зненацька вирішила, що залюбки прогулялася б до старого кладовища. Доти їй там ще не доводилося бувати, для своїх вечірніх блукань вона обирала гайок, де росли клени й берізки, а не дорогу до гавані. Однак коли в листопаді ліси вже голі, завжди з’являється той простір, порушувати який, як відчувала Енн, майже недоречно – земна краса лісів відійшла, а небесна краса безсмертя, чистоти й білизни ще не зійшла. Тож натомість Енн вирушила на кладовище. У цю хвилину вона почувалася такою пригніченою й зневіреною, що й цвинтар видавався їй порівняно веселішою місциною. А до того ж там лежали одні Прингли, – це вона довідалася від Ребекки Дью. Там колись ховали цілі покоління Принглів – вони обрали старе кладовище й підтримували традицію доти, доки «втиснути ще більше Принглів стало неможливо». Енн вирішила, що їй би додало духу, якби вона подивилася, скільки там лежить Принглів, які вже більше нікому не зможуть допекти.
Стосовно Принглів, які залишаються на землі, Енн відчула, що її терпінню настав край. Усе це дедалі більше починало скидатися на якесь страхіття. Кампанія з непослуху, яку колись так уміло організувала Джен Прингл, нарешті сягла своєї кульмінації. Якось за тиждень до того Енн задала старшим учням
