спальні – клаптикова ковдра, всіяна візерунком з дрібнесеньких крил.
Ми сиділи у вітальні на кріслах XVIII століття з червоного дерева. Стіни тут були оздоблені шпалерами в срібну смужку. Важкі парчеві штори на вікнах. Мармурові столи, на одному з яких – чудова копія вітрильника з пурпуровим остовом й під білосніжними парусами, ‘‘Піди-І-Поклич-Її’’. Велетенський скляний канделябр, увесь у підвісках, що звисає зі стелі. Кругле дзеркало з годинником у центрі… річ, колись привезена капітаном Абрагамоміз «заморських країв». Усе це – неймовірно. Хотілося б мені, щоб і в домі нашої мрії було щось схоже.
Самі вже тіні свідчили про традиції й красномовство. Панна Еллен показала мені тисячі фоторафій Принглів… більшість світлин – дагеротипи[6] в шкіряних рамках. У вітальню зайшов великий кіт із шубкою черепахового кольору, застрибнув мені на коліна й виявився одразу ж витуреним до кухні. Панна Еллен вибачилася. Проте, підозрюю, спершу вона вибачилася перед котом на кухні.
Переважно розмову вела панна Еллен. Панна Сара, крихітна жіночка в чорній шовковій сукні й накрохмаленій нижній спідниці, зі сніжно-білим волоссям й очима, що своєю чорнотою не поступалися сукні, сиділа, лагідна, люб’язна, склавши тонкі руки, крізь які між тонких мереживних складок проступали вени, і виглядала надто вже тендітною для розмов. І все ж, Гілберте, мене не полишало враження, що всі Прингли як один з панною Еллен власною персоною танцюють під її дудку.
У нас була розкішна вечеря. Воду подали охолодженою, скатертини були чудові, тарілки й склянки – тонкої роботи. За вечерею нам прислуговувала покоївка, горда й стримана, як і господині. Проте щоразу, коли я зверталася до панни Сари, та вдавала, ніби вона ледь недочуває, а мені здавалося, що кожен наступний шматок стане мені поперек горла. Де й поділася вся моя сміливість! Я почувалася, геть як та нещасна муха на мухоловці. Гілберте, мені ніколи, ніколи не вдасться перемогти чи завоювати ‘‘Королівську родину’’. Уже бачу, як подаю заяву про звільнення на Новий рік. Проти такого клану в мене немає анінайменших шансів.
І все ж, оглядаючи їхній дім, я увесь час відчувала жаль до тих двох старих леді, Колись у ньому жили люди… народжувалися… вмирали… тріумфували… переживали страх і відчай, радість і безнадію, любов і надію, і ненависть. А тепер тут нічого не залишилося, нічого, крім спогадів, якими живуть його мешканці… та ще своєю гордістю.
Тітка Чатті страшенно засмучена – коли вона сьогодні перестеляла мені ліжко, то на свіжій постелі виявила складку у формі ромба. Вона просто переконана, що це віщує смерть когось із домочадців. Тітка Кейт відчуває страшенну відразу до таких забобонів. Але мені забобонні люди доволі подобаються. Без них життя було б нудним. Хіба світ не був би сірим, якби всі навколо поводилися розважливо, розумно… й правильно? Які б у нас тоді були теми для балачок?
Два дні тому в нас відбулася катастрофа. Порошинка тинявся десь усю ніч.
І це попри всі громові ‘‘Киць-киць-киць’’, які Ребекки Дью вигукувала на задньому подвір’ї. А коли він приплентався вранці…
Дагеротип – фото, одержане внаслідок першого практичного способу зйомки з використанням йодованого срібла, зображення виходили досить чіткі, проте їх не можна було скопіювати (
