вислизала на кухню, проте я завжди боялася, що туди спуститься Ребекка Дью. Вона нашорошує вуха, наче кіт, навіть уві сні. Якби мені можна було щовечора нищечком заглядати сюди… ой, дякую вам, сонечко.
Я дещо дізналася про наших сусідів із Хвойного Маєтку. Пані Кемпбелл (а вона з Принглів!) – вісімдесят. Я з нею не зустрічалася, проте з того, що про неї довідалася, можна зробити висновок, що вона – сильно похмура стара леді. Вона тримає покоївку, Марту Монкмен, майже таку ж древню й сердиту, як вона сама, про яку всі кажуть ‘‘Прислуга пані Кемпбелл’’. А ще вона має правнучку, крихітку Елізабет Ґрейсон, що зараз живе з нею. Елізабет, яку я за два тижні свого перебування ще жодного разу навіть не бачила, – вісім, і вона зрізає дорогу до школи дворами… тож я ніколи її не зустрічаю, звідки б вона не йшла. Її покійна мати доводиться онучкою пані Кемпбел, яка її теж виховувала… бо й вона залишилася сиротою. Вона вийшла за якогось Пірса Ґрейсона, ‘‘янкі’’, як його назвала б пані Рейчел Лінд. Вона померла під час пологів, а оскільки Пірсові Ґрейсону тут-таки довелося вирушити до Європи, щоб очолити відділення своєї фірми в Парижі, немовля відправили до старої пані Кемпбелл. Подейкували, що батько не зміг дивитися на доньку, бо вона коштувала його дружині життя, і він тою дитиною ніколи не цікавився. Це, мабуть, звичайнісінькі чутки, бо ані пані Кемпбел, ані її ‘‘Прислуга’’ й словом не прохопилися про батька Елізабет.
За словами Ребекки Дью, вони надто вже суворі до Крихітки Елізабет, а вона рідко проводить з ними час.
– Вона й близько не схожа на інших дітей… надто тямуща, як на свої вісім. Що вона часом видає! – ‘‘Ребекко, – якось питає вона мене, – що, якби ви вже йшли спати й відчули, що щось вас укусило за щиколотку?’’ Недарма вона боїться засинати в темряві. А вони її змушують. За словами пані Кемпбелл, боягузам зась до її дому. Вони пантрують дівчинку, як два коти мишу, і до дрібниць керують її життям. Коли вона видає найменший звук, вони ледь не втрачають тяму. На неї весь час цитькають. Повірте мені, ту дитину зацитькають до смерті. І що тут поробиш?
Справді, що?
Мені б хотілося з нею познайомитися. Вона видається мені трохи нещасною. За словами тітки Кейт, вона добре доглянута фізично…хоча насправді тітка Кейт мала на увазі, що її добре годують і одягають… але дитина не може жити хлібом єдиним. Я ні на мить не забуваю власне життя до того, як я опинилася в Зелених Дахах.
Наступної п’ятниці увечері я їду додому, щоб провести два чудові дні в Ейвонлі. Єдина біда, що всі, з ким я побачуся, спитають, чи мені подобається викладати в Саммерсайді.
Тільки уяви собі зараз Зелені Дахи, Гілберте… Озеро Блискучих Вод у блакитній димці… клени за потічком, що вкриваються багрянцем… золото-коричневі смереки в Лісі Привидів… і призахідні тіні на чудовій Стежці Закоханих. У душі я шкодую, що зараз там не стою із… із… угадаєш, із ким?
Знаєш, Гілберте, я, буває, часом несхитно вірю, що сильно тебе люблю!»
Лопотливі
