уродини Чатті’’.
Мигцем зиркнувши на тітку Чатті, я побачила, як та, було, ні, не розплакалася. ‘‘Розплакатися’’ – надто вже оглушливе означення її поведінки. Вона просто розлилася сльозами. Сльози навернулися їй на великі карі очі й полилися за край, тихо й легко.
– Що сталося, Чатті? – доволі похмуро й серйозно спитала тітка Кейт.
– Нічого, всього-на-всього… всього мій шістдесят п’ятий день народження, – прохлипала тітка Чатті.
– Вибач мені, Шарлотто, – сказала тітка Кейт… і все вляглося.
Їхній кіт – прегарний велетень із золотистими очима, елегантною сіруватою шубкою мальтійської породи й бездоганним білим фартушком. Тітка Кейт і тітка Чатті кличуть його Порошинкою, а Ребекка Дью каже на нього ‘‘Той Котисько’’, бо вона не терпить ні його, ні те, що їй доводиться щоранку й щовечора віддавати йому майже сім сантиметрів квадратних ліверу, вичищати старою зубною щіткою залишки шерсті з м’яких крісел у вітальні, щоразу, як йому вдається туди проникнути, і виловлювати його, як тільки він загуляє допізна.
– Ребекка Дью ніколи не терпіла котів, – розказує мені тітка Чатті, – а Порошинку й поготів. Старий пес пані Кемпбелл… вона тоді тримала пса… приніс його в пащі два роки тому. Думаю, йому здалося, що марна справа – тягнути кошеня до пані Кемпбелл. Воно, мале бідняточко, було все мокре й замерзле, а кістки так випирали зі шкурки. Навіть найчерствіше серце б не виставило бідолаху геть. Тож ми з Кейт його залишили, але Ребекка Дью через те й досі косо на нас дивиться. Тоді ми були менш дипломатичні. Нам вартувало прикинутися, що ми його не візьмемо. Не знаю, чи ви зауважили… – Тітка Чатті розважливо озирнулася на двері, що вели з їдальні до кухні… – як ми справляємося з Ребеккою Дью.
Я тоді помітила… Спостерігати за цим було казково. Саммерсайд і Ребекка Дью можуть собі уявляти, що вони усім верховодять, проте вдови знають свою справу.
– Ми не хотіли брати на квартиру банкіра… молодик завдав би нам стільки клопотів, а якби він пропускав Служби Божі, нам би довелося страшенно турбуватися. Та ми вдали навпаки, а Ребекка Дью й слухати не захотіла. Як добре, що в нас є ви, сонце. Я просто впевнена, що готувати для такої квартирантки буде за щастя. Надіюся, ми всі вам сподобаємося. Ребекка Дью має декілька дуже гідних рис. Коли ми взяли її п’ятнадцять років тому, вона була зовсім не такою охайною, як зараз. Якось Кейт була змушена написати її ім’я… ‘‘Ребекка Дью’’… просто по дзеркалі у вітальні, щоб вона побачила пил. Але то сталося вперше й востаннє. Ребецці Дью не потрібно натякати двічі. Надіюся, у кімнаті вам буде комфортно. Можете залишати вікно відчиненим на ніч. Кейт цього не схвалює, проте їй відомо, що квартиранти мусять мати привілеї. Ми спимо в одній кімнаті, тому домовилися так, що одну ніч вікно зачинено для неї, а на наступну – відчинено для мене. Такі невеличкі непорозуміння завжди можна владнати. Було б бажання – то й можливість знайдеться. Не лякайтеся, якщо почуєте, як Ребекка весь час шастає серед ночі.
