ночі й не могла заснути знову, бо згадала, що не поставила крапку над ‘‘і’’ в питанні, записаному на дошці. Джен Прингл, без сумніву, не пропустила б цей недогляд, й уся родина Принглів буде перешіптуватися.
Ребекка Дью каже, що кожен член їхнього клану, окрім старих леді з Кленового Пагорба, запросить мене в гості, а опісля – завжди вдаватиме, наче мене не існує. Вони – тутешня ‘‘и-літа’’, тому це, можливо, значить, що в Самерсайді я перетворилася б на ізгоя. Ну, це ми ще побачимо. Битва триває, але поразка, чи перемога – усе попереду. Однак вся та історія досить мене засмучує. Здоровий глузд безсилий перед упередженістю. Я все ще така, як колись у дитинстві… Терпіти не можу бути серед тих, кому я не подобаюся. Прикро думати, що родичі половини учнів мене ненавидять. І без жоднісінької на те причини. Саме оця несправедливість найбільше мене й терзає. Іще сюди чорнила! Та скільки б чорнила я не лила, підкреслюючи ці рядки, полегшення з того мізерне.
Окрім Принглів, я дуже люблю своїх учнів. Серед них є кілька розумних, наполегливих і старанних дітей, які дійсно зацікавлені здобути знання. Льюїс Аллен порається по господарству у своїх господарів й анітрохи цього не соромиться. А Софі Синклер щодня долає на старій батьковій кобилі без сідла 10 кілометрів до школи й 10 – додому. Ось звідки тобі черпати натхнення! Якщо я можу допомогти такій дитині, як ця, то що мені якісь Прингли? Проблема в тому, що коли я зазнаю від Принглів поразки, навряд чи мені вдасться будь-кому допомогти.
Та мені подобаються Лопотливі Тополі. Я не просто винаймаю тут кімнату – вони стали моїм домом. А я їм подобаюся… подобаюся навіть Порошинці, хоч часом і дратую його, а він це демонструє, зумисне повертаючись до мене спиною й інколи косячи золотим оком, щоб пересвідчитися, як я до цього поставлюся. Я не часто його пещу, коли поблизу Ребекка Дью, бо їй це явно не до вподоби. Удень він спокійна, лагідна, замислена тварина… проте уночі він – таємниче створіння, можеш не сумніватися. За словами Ребекки, усе через те, що він мусить бути вдома з настанням сутінок. Вона ненавидить стояти на задньому дворі й кликати його. За словами Ребекки Дью, всі сусіди братимуть її на глузи. Вона енергійно гукає таким громовим голосом, що тихого вечора по всьому містечку чути, як розлягається: ‘‘Киць… киць…. КИЦЬ!’’ Удови впали б в шал, якби Порошинка не з’явився до того, як вони вкладуться в ліжко.
– Одному Богові відомо, що я пережила через Того Котиська… тільки Йому, – запевняє мене Ребекка.
Удови, без сумніву, гарно збережуться. Що не день, то більше вони мені подобаються. Тітка Кейт скептично налаштована до читання романів, проте сповіщає, що не має наміру ревізувати мої книги. Тітка Чатті любить романи. Вона має сховок, де заникує книжки… крадькома бере їх у міській бібліотеці… разом із пасьянсом і рештою всього, чого вона не хоче, щоб потрапляло на очі тітці Кейт. Її заначка – під сидінням крісла, на перший погляд, звичайного – тільки не для тітки Чатті. Вона відкрила мені свій
