і через це вона, сама висока й струнка, виглядає ще вищою й худішою. А її одяг – завжди видається, що його наче корова жувала.
Вона поводиться вкрай виклично… як би сказала Ребекка Дью, вічно в неї муха на носі сидить. Щоразу, коли ми розминаємося на сходах, я відчуваю, як вона в ту хвилину думає про мене щось огидне. Щоразу, як я з нею розмовляю, вона змушує мене почуватися так, начебто я сказала щось не те. І все-таки мені її неймовірно шкода, хоча, знаю, моє співчуття її б шалено обурило. І чим я можу їй допомогти, коли вона відкидає будь-яку допомогу? Вона насправді мене ненавидить. Якось, коли всі ми троє сиділи в учительській, я зробила щось, що, схоже, порушило неписані правила Саммерсайду, а Кетрін відрізала: ‘‘Ви, мабуть, думаєте, що правила вас не стосуються, панно Ширлі’’. Іншого разу, коли я пропонувала зробити певні зміни, що, як на мене, принесуть користь школі, вона глузливо осміхнулася: ‘‘Мені не цікаві ваші казки’’. А ще якось, коли я якось похвалила її роботу й вчительські методи, вона відповіла: ‘‘А де ж ложка дьогтю у всій вашій бочці меду?’’
Та найбільше мене обурило й засмутило ось що… одного дня я випадково розкрила якусь її книжку, глянула на форзац і сказала:
– Мені подобається, що ви пишете своє ім’я ‘‘Кетрін’’, а не ‘‘Катаріна’’, воно звучить набагато жвавіше, аніж оте прилизане ‘‘Катаріна’’.
Вона не відповіла, але наступну записку, яку я одержала від неї, було підписано ‘‘Катаріна Брук’’.
Я пирхала всю дорогу додому.
Я дійсно облишила б усі спроби потоваришувати з нею, якби не химерне непоясненне відчуття, що, незважаючи на всю свою їжакуватість і відлюдькуватість, вона насправді тільки й шукає товариства.
Загалом, просто не знаю, що б я робила з ворожістю Кетрін і ставленням Принглів, якби не Ребекка Дью й твої листи… і Крихітка Елізабет.
Адже я познайомилася з Крихіткою Елізабет. А вона просто сонечко.
Три дні тому я принесла ввечері склянку молока до хвіртки, а Крихітка Елізабет, замість ‘‘Прислуги’’, забрала її власноруч, просунувши голову в отвір над дверима так, що її личко облямував плющ. Вона – мала, бліда, золотоволоса й задумлива. Її оченята, що дивилися на мене у вечірніх сутінках, – великі й світло-карі. Її сріблясто-золоте волосся з проділом посередині, просто пригладжене на голові гребінцем, хвилями спадає на плечі. Вона мала блідо-блакитну картату сукенку й вираз обличчя як у королеви фей. Ребекка Дью сказала б, що вона створює ‘‘ніжне враження’’, а мені вона видалася дитиною, якій так чи інак бракує поживи… не для тіла, а для душі. Вона швидше місячний промінчик, не сонячний.
– Ти Елізабет? – спитала я.
– Не сьогодні, – серйозно відповіла вона. – Сьогодні вечір, щоб бути Бетті, бо сьогодні мені подобається усе на світі. Минулого вечора я була Елізабет, а завтра я, мабуть, стану Бет. Усе залежить від настрою.
Ось тобі й дотик спорідненої душі. Я вмить відгукнулася на нього.
– Ой, як
