вуха. Ухх! Думка про те змусила мене затужити за домом. На добраніч, коханий.
Тільки твоя
Енн».
II
26 вересня
«Знаєш, куди я ходжу читати твої листи? У гайок навпроти нашого будинку. Там розкинулася балка, де папороть ряба від сонячного проміння. На дні тече струмок; я сиджу на покрученому, порослому мохом стовбурі. А ще там росте рядок найгарніших на світі сестричок-беріз. Коли мені буде дещо снитися… щось золото-зелене, криваво-багряне… той неймовірний сон… Я дам волю фантазії, уявивши, що той сон прийшов з мого потаємного сховку в балці, народжений від союзу найстрункішої, найграційнішої зі сестер-берізок і гомінкого струмка. Зазвичай я сиджу в балці й слухаю тишу гаю. Гілберте, ти коли-небудь зауважував, скільки існує різних видів тиші? Тиша лісів… галявин… узбережжя… тиша ночі… літнього пообіддя. Усі вони різні, бо всі півтони, якими вони пронизані, теж різні. Я впевнена, якби я була геть сліпа й нечутлива до спеки й холоду, я б легко орієнтувалася, де я, за одною тільки тишею, яка мене огортає.
Ось уже два тижні відбуваються заняття, і мені вдалося доволі непогано все організувати. Та пані Бреддок таки мала рацію… Прингли – моя біда. І поки що я не придумала, як я її вирішу, незважаючи на свої щасливі чотирилисники. За словами пані Бреддок, вони мастять медом… а виходить дьоготь.
Клан Принглів – тої породи, де ніхто не спускає один з одного очей і всі добряче чубляться між собою, проте з’явися хтось чужий – і вони пліч-о-пліч підуть проти будь-якого чужинця. Я зрозуміла, що в Саммерсайді тільки два типи учнів – Прингли й усі решта. У моєму класі повно Принглів й немало учнів з іншими прізвищами й кров’ю Принглів у жилах. Схоже, їхня зачинщиця – Джен Прингл, зеленоокий монстр, із зовнішністю, яка мала б бути в Беккі Шарп, коли та була підлітком. Я впевнена, що вона зумисне уміло веде кампанію з непослуху й неповаги до вчительки, з чим мені, бачить Бог, буде нелегко впоратися. Вона спритно корчить такі блазенські гримаси, що неможливо втриматися, а коли я чую, як у мене за спиною по класі брижиться притлумлений сміх, то чудово знаю, звідки він, проте досі мені не вдавалося зловити її на гарячому. І вона кмітлива… маленька негідниця… пише твори, які не сором назвати літературою, і блискуче рахує… я пропала! Що б вона не казала чи не робила – в усьому відчувається певний дотеп, а ще в неї є почуття гумору, ми б знайшли тут спільну мову, якби вона раніше не оголосила мені війни. Хоч би що там було, боюся, ми з Джен ще довго не будемо разом сміятися з будь-чого.
Мойра Прингл, кузина Джен, – перша красуня школи… і, вочевидь, бідна на розум. Хоч вона й видає деякі потішні дурниці… як сьогодні на уроці історії, коли вона заявила, що індіанці прийняли Шамплена[2] та його людей за богів чи ‘‘інопланетян’’.
У соціальному плані Прингли – те, що Ребекка Дью зве ‘‘и-літою’’ Саммерсайда. Уяви,
Самюель де Шамплен – засновник французьких провінцій у Канаді, укладав союзи з індіанськими племенами гуронів (
