був прегарний умивальничок з двома поличками… верхня якраз могла вмістити мидницю й кухоль блідо-блакитної барви, а нижня була для мильнички й глека на гарячу воду. Був тут і крихітний комод з латунними ручками, повний рушників, а зверху на полиці сиділа біла порцелянова леді, у рожевих черевичках з позолоченою стрічечкою й червоною порцеляновою рожею в золотистому порцеляновому волоссі.
Уся кімната купалася в золотому світлі, що лилося з-за штор кольору збіжжя, а на побілених стінах, куди гілля тополь кидало знадвору тінисті візерунки, був розвішаний гобелен, який нечасто побачиш… живий гобелен, що постійно мінився й тремтів. На свій лад кімнатка видавалася неймовірно радісною. Я почувалася найбагатшою дівчиною на світі.
– Що б там не було, тут ти будеш у безпеці, – зауважила пані Лінд, коли ми оглянули ‘‘вежу’’.
– Як на мене, після привілля, яке було в Петті, певні правила тут здаватимуться мені авторитарними, – відповіла я, щоб трохи піддражнити пані Лінд.
– Авторитарними! – пирхнула та. – Авторитарні порядки! Ти говориш, як янкі, Енн.
Сьогодні я приїхала в Лопотливі Тополі з усім своїм добром. Звичайно, я нізащо не хотіла покидати Зелені Дахи. Байдуже, як часто і як довго мене там не було, щойно приходять канікули, я знову стаю частиною Зелених Дахів, так наче я їх ніколи й не покидала, і мені не краялося серце. Але я знаю, що в Лопотливих Тополях мені сподобається. І я їм теж подобаюся. Завжди відчуваю, подобаюся я місцині чи ні.
Краєвиди з моїх вікон просто чудові… навіть старий цвинтар, оточений рядом темних смерек, куди веде звивиста алея з насипом уздовж. Із західного вікна відкривається вид на всю гавань, аж до далеких берегів у тумані, з рибальськими суденцями, які мені так подобаються, і шхунами за її межами, що прямують до ‘‘незвіданих земель’’, – як захопливо звучить цей вираз. Скільки в ньому ‘‘простору для уяви’’!
З північного вікна мені видно кленовий і березовий гай через дорогу. Ти знаєш, я завжди обожнювала дерева. Коли ми в Редмонді вивчали Теннісона, я завжди була заодно з бідолашною Еноною, що оплакувала свої викрадені сосни.
За гаєм і кладовищем простягається зваблива долина з блискучою червоною стрічкою дороги, що в’ється внизу, поцяткована білими будинками обабіч. Буває, що деякі долини зваблюють… це складно пояснити. Одержуєш задоволення від того, що просто глянеш на них. А за долиною – знову видно мій блакитний пагорб. Я вже нарікаю його Володарем Штормів… королівською пристрастю і т. д.
Тут, у кімнаті нагорі, я можу бути сама-одна, коли мені заманеться. Знаєш, інколи приємно залишатися наодинці зі собою. Вітри стануть моїми приятелями. Вони витимуть, зітхатимуть і стогнатимуть навколо моєї вежі… білі зимові вітри… зелені весняні вітри… блакитні вітри літа… багряні вітри осені… і буйні вітри усіх пір року… ‘‘вітер бурхливий виконує Його слово’’. Той псалом завжди мене так хвилював… наче кожен вітер ніс мені якусь звістку. Я завжди
