покривал[2], – сказав Гарольд.
Гаррі засміявся.
– Він усе ще сподівається поїхати до Кембриджа у вересні?
– Наскільки я знаю, так. Але після аварії він так змінився, що мене вже нічого не здивує.
– А як він змінився?
– Нічого конкретного. Просто дуже подорослішав, що я вважав би неможливим ще рік тому. І гадаю, що знаю, чому саме.
– Інтригує.
– Безумовно, так і є. Розповім усі подробиці, коли приїду до Нью-Йорка.
– Чи треба чекати так довго?
– Авжеж, бо це, як моя писанина: уявлення не маю, що станеться, коли перегортаю сторінку.
– Розкажи мені про нашу дівчинку на мільйон.
– І ви туди ж, – відмахнувся Гаррі.
– Тоді скажи, будь ласка, Джессіці, що я повісив її малюнок осінньої Садиби поруч із Роєм Ліхтенштейном[3].
– Хто такий Рой Ліхтенштейн?
– Наймодніший художник Нью-Йорка, але не можу прогнозувати, чи триватиме це довго. Мені здається, Джессіка малює набагато краще. Якщо вона намалює мені Нью-Йорк восени, я подарую їй «Різдво» Ліхтенштейна.
– Цікаво, чи вона хоч щось чула про нього?
– Перш ніж покласти слухавку, наважуся запитати, як просувається новий роман про Вільяма Ворвіка?
– Справа йшла б набагато швидше, якби мене постійно не відривали від роботи.
– Даруй, – вибачився Ґінзбурґ. – Мені не повідомили, що ти зараз пишеш.
– Насправді у Ворвіка виникла непереборна проблема. Або якщо бути точнішим, у мене.
– Чи можу я чимось допомогти?
– На жаль. Бо ви – видавець, а я – автор.
– А яка проблема? – наполягав Гарольд Ґінзбурґ.
– Ворвік знайшов тіло своєї колишньої дружини на дні озера, але він упевнений, що її вбили ще до того, як скинули у воду.
– То в чому проблема?
– Моя чи Вільяма Ворвіка?
– Спершу Ворвіка.
– Він змушений чекати щонайменше двадцять чотири години, перш ніж до його рук потрапить звіт патологоанатома.
– А твоя?
– У мене є двадцять чотири години, щоб вирішити, що має бути у цьому звіті.
– А Ворвік знає, хто вбив його колишню дружину?
– Він не може бути впевненим. Наразі є п’ятеро підозрюваних, кожен із них має мотив і… алібі.
– Але ж ти знаєш, хто це зробив?
– Ні, не знаю, – зізнався Гаррі. – Бо якщо не знаю я, то не дізнається й читач.
– Хіба це не ризиковано?
– Ще й як. Але це робить розв’язок складним як для мене, так і для читача.
– Не можу дочекатися, коли прочитаю першу чернетку.
– І я не можу.
– Вибач. Дозволю тобі повернутися до тіла колишньої дружини в озері. Зателефоную знову за тиждень, аби переконатися, чи ти дізнався, хто її туди скинув.
Коли
Його танцювала біблійна Саломія.
