головного касира й наказав:
– Сомервіллю, ці банкноти необхідно перерахувати, а потім перевірити повторно, і якщо пан Мартінес погодиться з вашими результатами, знищить їх.
Головний касир кивнув, один із охоронців опустив віко валізи та повернув застібки на місце. Відтак охоронці повільно підняли важку ношу й подалися за головним касиром. Управитель мовчав, поки не почув, як зачинилися двері.
– Може, вип’єте зі мною «Бристольського крему», друже, доки чекатимемо, коли закінчать підрахунки?
Дону Педро знадобився якийсь час, щоб усвідомити, що звертання «друже» – прояв прихильності, навіть визнання, що ти став членом клубу, незважаючи на те, що ти іноземець.
Управитель наповнив два келихи й подав один своєму гостю:
– На здоров’я, друже.
– На здоров’я, друже, – і собі сказав дон Педро.
– Я здивований, – зауважив управитель, зробивши ковток, – що ви зберегли таку велику суму готівкою.
– Ці гроші зберігалися у сховищі в Женеві упродовж останніх п’яти років, і вони залишилася б там, якби ваш уряд не вирішив друкувати нові банкноти.
– Це не моє рішення, друже. Я радив цього не робити, але той телепень із Кабінету Міністрів – не та школа й не той університет, – бурмотів управитель між ковтками, – наполягав на тому, що німці під час війни підробляли наші п’ятифунтові банкноти. Я йому казав, що це просто неможливо, але він не слухав. Мабуть, вирішив, що розбирається на цьому краще, ніж Банк Англії. Також я йому сказав, що доки мій підпис стоїть на банкноті англійського банку, цю суму виплачуватимуть без обмежень.
– Я меншого й не очікував, – зауважив дон Педро й ризикнув усміхнутися.
Після цього чоловікам стало важко знайти тему для розмови, в якій вони обоє почувалися б вільно. Тільки поло (не водне), Вімблдон і нетерпляче очікування дванадцятого серпня[9] допомогли підтримувати бесіду достатньо довго, щоб управитель міг налити другу порцію хересу. Він не зміг приховати свого полегшення, коли телефон на його столі нарешті задзеленчав. Управитель поставив келих, підняв слухавку й уважно вислухав. Відтак витягнув «паркер» із внутрішньої кишені піджака й записав суму. Потім попросив головного касира повторити її.
– Дякую, Сомервіллю, – сказав він, перш ніж опустити слухавку. – Радий повідомити, що наші суми збігаються, друже. Не те щоб я сумнівався в цьому… – швидко додав він.
Чоловік відсунув горішню шухляду свого столу, вийняв звідти чекову книжку й акуратним упевненим почерком написав: «Два мільйони, сто сорок три тисячі, сто тридцять п’ять фунтів». Він ледве стримався, щоб не додати слово «загалом» перед тим, як поставити свій підпис. І посміхнувся, передаючи чек дону Педро, котрий перевірив суму, перш ніж і собі посміхнутися.
Дон Педро волів би за краще мати вексель, але чек, підписаний управителем Банку Англії, навіть ліпший. Зрештою, це був той же підпис, що і на п’ятифунтовій
12 серпня у Великій Британії розпочинається сезон полювання на куріпок.
