як це стосується Фішера?
– Я подалася за ним і виявила, що він їздив телефонувати.
– Те саме, без сумніву, зробили один чи двоє інших директорів.
– Звісно, але скористалися телефонами в приміщенні. Натомість Фішер вийшов з будівлі, поїхав у напрямку доків, аби зателефонувати з телефонної будки біля пабу, який називається «Лорд Нельсон».
– Не можу сказати, що знаю, де це.
– Тому, мабуть, він його і вибрав. Дзвінок зайняв менше двох хвилин, і він ще встиг на обід у будинку правління, перш ніж хтось помітив його відсутність.
– Цікаво, чому він вважав за потрібне приховувати, до кого телефонує?
– Бо вирішив, що те, що сказав адмірал, слід негайно повідомити своєму покровителю, і він не міг ризикувати, щоб його хтось почув.
– Ви ж не вірите, що Фішер якимось чином пов’язаний із ІРА?
– Фішер – ні, а от дон Педро Мартінес – так.
– Хто такий дон Педро?
– Гадаю, що настав час розповісти вам про чоловіка, якого представляє майор Фішер, про те, як мій син Себастьян із ним познайомився, і про значення скульптури Родена під назвою «Мислитель». Тоді ви зрозумієте, з ким ми маємо справу.
Пізніше того вечора троє чоловіків сіли на пором у Гейшемі до Белфаста. Один мав при собі торбу, другий – течку, а третій нічого не мав. Вони не були друзями й навіть знайомими. Насправді ж їх поєднали лише їхні професійні навички та переконання.
Подорож до Белфаста зазвичай займала близько восьми годин, і за цей час більшість пасажирів намагалися трохи поспати; але не ці троє. Вони подалися до бару, замовили три пінти «Ґіннесса», одну з небагатьох спільних речей для них, і зайняли місця на горішній палубі.
Трійця дійшла згоди, що найкращий час для виконання роботи – близько третьої години ночі, коли більшість інших пасажирів спатимуть, захмеліють або будуть занадто виснажені, щоб реагувати. Призначеної години один із них відділився від гурту, переліз через ланцюг із попереджувальною табличкою «Тільки для членів команди» й безгучно спустився трапом до вантажної палуби. Він опинився в оточенні великих дерев’яних скринь, і йому було неважко знайти ті чотири, які шукав. Зрештою, вони були чітко позначені логотипом «Гарланд і Вольф». За допомогою обценьків він повисмикував усі цвяхи з чотирьох скринь, їх було аж сто шістнадцять. За сорок хвилин він знову приєднався до своїх супутників і повідомив їм, що все готово. Без жодного слова двоє його колег пробралися на вантажну палубу.
Кремезніший із двох чоловіків, з вухами, як цвітна капуста, та зламаним носом, котрий виглядав, як боксер у важкій вазі на пенсії, яким, можливо, й був, повитягував цвяхи з першої скрині, позривав із неї дерев’яні рейки й оголив електричну панель, що складалася зі сотень дротів із червоним, зеленим і синім покриттям. Прилад призначався для капітанського мостика «Бекінґема» і був спроєктований так, аби капітан мав змогу підтримувати зв’язок із будь-якою частиною корабля – від машинного відділення до камбуза. Групі висококласних інженерів-електриків знадобилося п’ять місяців, аби збудувати цей чудовий
