до дверей і зайшли до кімнати. Темна кімната, оздоблена дубовими панелями, скидалась на кабінет, бо в ній стояв великий письмовий стіл і уздовж стін на полицях – книжки. У кімнаті не було нікого.
Смоляний підійшов до однієї дерев’яної панелі, щось намацав і натиснув. Панель м’яко відсунулась убік. Смоляний засунув руку в отвір і за щось потягнув. Набагато більша панель вдалині подалась у глиб стіни, відкривши широкий прохід, до якого могли увійти діти.
– Ходімо, – тихо мовив Смоляний. – Тільки не шуміть!
Зацікавлені діти увійшли в прохід. Смоляний, що зайшов останнім, якось закрив прохід і повернув панель на місце.
Діти опинилися у цілковитій темряві, і Смоляний ввімкнув ліхтарик.
Виявилося, що це вузький кам’яний хід, в якому дві людини, навіть худі, як тріски, не розминулись би. Смоляний передав ліхтарик Джуліанові, який стояв попереду.
– Ідіть прямо – до кам’яних сходинок, – сказав він. – Піднімайтеся ними, потім нагорі поверніть праворуч і йдіть вперед, доки не дійдете до глухої стіни, там я скажу, що робити далі.
Джуліан рушив уперед, присвічуючи ліхтариком шлях іншим. Вузький кам’яний хід привів до кам’яних східців. Сам хід був такий вузький і низький, що тільки Енн і Мерібел не доводилося нагинати голову.
Енн усе це дуже не подобалося. Їй ніколи не подобався тісний замкнутий простір. Вона навіть іноді бачила сни про те, як вона перебуває десь, звідки немає виходу. Їй відлягло, коли Джуліан сказав:
– Ось приступці. Підіймаймося нагору.
– Тільки не шуміть! – нагадав Смоляний. – Ми зараз – біля їдальні, з якої теж є вихід у цей прохід.
Усі замовкли й пішли навшпиньки, що виявилося нелегкою справою, бо треба було ще і голову нагинати й плечі пригорблювати.
Вони піднялися чотирнадцятьма високими сходинками, які були ще й заокруглими. Нагорі Джуліан повернув праворуч. Далі довелося знову підніматися вгору таким самим вузьким проходом. Джуліан вважав, що товстун тут не пройшов би.
Він прямував собі, аж раптом наштовхнувся на глуху кам’яну стіну! Освітив її ліхтариком. Позаду пролунав тихий голос:
– Ти підійшов до глухої стіни, Джуліане. Посвіти ліхтариком туди, де склепіння проходу з’єднується зі стіною: там має бути металева ручка. Натисни на неї щосили.
Джуліан посвітив угору й побачив ручку. Переклавши ліхтар в ліву руку, він ухопився правою за товсту металеву ручку. Натиснув її щосили униз.
Несподівано великий камінь у центрі стіни подався вперед і вбік, відкриваючи зяючий отвір.
Джуліан був вражений. Він відпустив металеву ручку і присвітив ліхтариком в отвір. Там – лише темрява!
– Усе гаразд. Прохід веде до великої стінної шафи в моїй відпочивальні! – гукнув іззаду Смоляний. – Лізь туди, Джуліане, а ми – за тобою. У кімнаті нікого немає.
Джуліан проліз через отвір до просторої шафки, де висів одяг Смоляного. Навпомацки намацав дверцята. Відчинив їх, і відразу
