style="font-size:15px;"> – Будь ласка, зупиніться на хвилинку, – попросив водія Джуліан. – Мені хочеться трохи краще розглянути ці болота, які у нас називають маршами.
– Добре, але тільки не зіходьте з дороги, – застеріг водій, зупиняючи машину. – І собаку не випускайте. Якщо пес побіжить з дороги на марші, то більше його не побачите.
– Чому не побачимо? – запитала Енн, зробивши круглі очі.
– Мається на увазі, що болото миттєво його затягне, – пояснив Джуліан. – Закрий його в машині, Джорджо.
Тому Тіммі, попри його обурення, закрили в автівці. Він шкрібся лапами об дверцята й намагався визирнути у вікно. Водій повернувся до нього і спробував заспокоїти:
– Усе гаразд. Вони незабаром повернуться, друзяко.
Але Тіммі не припиняв скиглити до самого повернення дітей. Він бачив, як вони підійшли до узбіччя дороги. Бачив, як Джуліан зістрибнув на пів метра униз, до самого болота.
Уздовж болота було покладено великі камені. Джуліан став на камінь, щоб краще оглянути багнисту рівнину.
– Це трясовина, – сказав він. – Густа, хлипка трясовина! Дивіться, коли я торкаюся її ногою, вона зрушується! А якщо я наступлю сильніше, вона мене затягне.
Енн це не сподобалося, і вона гукнула Джуліана.
– Повернись на дорогу! Я боюся, що ти туди звалишся.
Туман клубочився над маршами-солончаками. Це було дивне місце, холодне й вогке. Дітям воно не сподобалося. Тіммі в автівці загавкав.
– Тім своїми пазурами роздере двері, якщо ми не повернемося, – зауважила Джорджа.
Діти принишкли й мовчи повернулися до автівки. Джуліан розмірковував над тим, скільки ж мандрівників загинуло в цих маршах, що були колись морем.
– Тут чимало людей зникло безслідно, – відповів водій, коли його про це спитали. – Кажуть, є тут одна-дві звивисті стежки, що ведуть від берега до Окаянної гори, якими користувалися до того, як побудували дорогу. Але якщо ви не знаєте кожен сантиметр цих стежок як свої п’ять пальців, то можете не так ступити, й не встигнете спам’ятатися, як вас затягне трясовина.
– Про це навіть подумати страшно, – сказала Енн. – Облишмо цю розмову. А Окаянної гори ще не видко?
– Видко. Он вона бовваніє у тумані, – відповів водій. – Вершина виступає з туману, бачите? Дивна місцина, еге ж?
Діти дивилися мовчки. Понад рухомим туманом височів пагорб зі скелястими схилами й кручами. Здавалося, він пливе в тумані над землею. На пагорбі виднілися будинки, які навіть на такій відстані виглядали старовинними замками. Де-не-де височіли вежі.
– Отам на самій горі має бути Вершина контрабандистів, – сказав Джуліан. – Їй, либонь, багато сторіч… схоже на це! Зверніть увагу на її вежу. З неї напевно відкривається чудовий краєвид.
Діти дивилися, як на чудасію, на те місце, куди вони їдуть. Звичайно, виглядало воно мальовничо і привабливо… але і якось трохи загрозливо.
– У ньому є щось…
