поцікавився Дік.
– Я примудрував одне пристосування, яке починає тихо дзижчати в моїй кімнаті, щойно ті двері відчиняються, – відповів з гордістю Смоляний. – Ось я піду туди і відчиню їх, а ви тут послухайте.
Він побіг коридором і відчинив двері. Десь у кімнаті почулося тихе дзижчання. Усі аж підстрибнули з несподіванки. Тіммі теж здригнувся, нашорошив вуха і люто загарчав.
Смоляний зачинив двері й бігма повернувся назад.
– Чули, як дзижчить? Еге ж, гарна ідея? Я постійно щось таке придумую.
Про себе діти вирішили, що потрапили вони до гарненької місцини. Вони з цікавістю оглянули умебльовану звичайними меблями кімнату Смоляного, в якій панував цілковитий безлад. Енн підійшла до великого ромбуватого вікна форми й визирнула назовні.
Й з острахом йойкнула. Вона ніяк не сподівалась побачити таке урвисько! Будинок стояв на самій вершині гори, а крило з боку відпочивальні Смоляного виходило на стрімку кручу, що височіла над багнами.
– Ой, подивіться! – вигукнула Енн. – Яка круча! Мені навіть дивитися моторошно!
Діти скупчилися біля вікна й дивилися мовчки, бо не звикли бачити таке урвище.
На вершині гори ще сяяло сонце, але внизу, скільки сягало око, на марші й море удалині лягав щільний туман. Марші виднілися лише попід самою горою.
– Коли туман розступається, відкривається маршева рівнина – аж до самого моря, – сказав Смоляний. – Дуже мальовничо. Важко розрізнити, де кінчаються марші й починається море, хіба що море стає виразно синім у гарну погоду. Уявіть-но, що колись море обмивало гору і тут був острів.
– Нам розповідав про це власник готелю, – сказала Джорджа. – А чому море відступило?
– Не знаю, – відповів Смоляний. – Кажуть, воно продовжує відступати. Є проєкт осушення маршів і перетворення їх на орні землі, але невідомо, чи його колись здійснять.
– Не подобаються мені марші, – сказала Енн з тремтінням. – Вигляд у них зловісний.
Тіммі заскавулів. Джорджа схаменулася, що їм слід його сховати й придумати, як далі з ним бути. Вона звернулася до Смоляного.
– Ти справді можеш заховати Тіммі? – запитала вона. – Куди ми його подінемо? Як будемо його годувати? А вигулювати? Розумієш, це ж великий собака!
– Ми про все подбаємо, – відповів Смоляний. – Не турбуйся. Я люблю собак, і чудово, що Тіммі буде з нами! Але маю вас попередити, що якщо вітчим про це дізнається, то нам всім дістанеться на горіхи, а вас негайно принизливо спровадять додому.
– Чому твій вітчим не любить собак? – спантеличено поцікавилася Енн. – Він їх боїться?
– Гадаю, ні. Він просто не дозволяє тримати їх у будинку, – відповів Смоляний. – Мабуть, у нього на це є якась причина, але яка саме, я не знаю. Він дуже дивна людина, мій вітчим!
– У якому сенсі дивна? – запитав Дік.
– Ну… здається, у нього на кожному кроці секрети, – відповів Смоляний. – Сюди потай
