із цегли й дерева, а його вхідні двері були такими масивними, як у замку.
Над деякими ромбуватими вікнами видно було вигадливі навіси. Єдина міцно посаджена вежа з круглими вікнами височіла над східною стіною. Вона була не квадратна у плані, а заокруглена і завершувалася конусоподібним дахом.
– Вершина контрабандистів! – сказав Джуліан. – Назва, схоже, якнайкраще пасує цьому будинку. Гадаю, за давнини тут пройшло чимало контрабанди.
Дік подзвонив у двері, натиснувши на металевий важіль. Всередині одразу пролунав дзвін. Потім почувся швидкий тупіт ніг, і двері відчинилися. Поволі, бо були вони дуже важкими.
За дверима стояло двоє дітей: дівчинка приблизно віку Енн і хлопчик у віці Діка.
– Ось і ви нарешті! – вигукнув хлопець, блимаючи неспокійними темними очима. – Я вже думав, що ви ніколи не доїдете!
– Це Смоляний, – повідомив дівчатам Дік, бо вони з ним не були знайомі.
Енн і Джорджа видивлялися на хлопця.
Він справді був неймовірно смаглявим. Чорне волосся, чорні очі, чорні брови, смагляве обличчя. На відміну від нього, його сестра виглядала блідою і тендітною, із золотавим волоссям, блакитними очима й ледь помітними бровами.
– Це Мерібел, моя сестра, – сказав Смоляний. – Я завжди кажу, що поряд ми виглядаємо, як Красуня і Чудовисько.
Смоляний був милим й одразу всім сподобався. Джорджа з подивом зловила себе на тому, що глипає на нього якось по-іншому; зазвичай вона була нерішучою з незнайомцями і їй був потрібний час, щоб подружитися з ними. Але хто ж міг не вподобати Смоляного з його неспокійними чорними очима й бешкетною усмішкою?
– Заходьте, – запросив Смоляний. – Водію, під’їдьте, будь ласка, до наступних дверей, аби Блок вивантажив речі з автівки й пригостив вас чаєм.
Раптово Смоляний посерйознішав, усмішка згасла на його обличчі – він побачив Тіммі!
– Отакої! Сподіваюсь, це ж не ваш собака?
– Це мій пес, – заявила Джорджа і поклала руку на голову Тіммі на знак заступництва. – Я мала взяти його з собою. Я без нього не можу.
– Так, але… у нашому домі собак тримати не можна, – сказав стурбовано Смоляний і озирнувся, немов побоюючись, що хтось вийде зараз і побачить Тіммі. – Мій вітчим не дозволяє. Якось я привів двірняка, і він відшмагав мене так, що я не міг сидіти; вітчим, звичайно, відшмагав мене, а не пса…
Енн силувано всміхнулася на цей невдалий жарт. А Джорджа насупилася й затялася.
– Я думала… думала, що, може, ми зуміємо його сховати на той час, що ми тут. Але якщо ти так налаштований, я зараз же сяду в автівку й повернуся додому! До побачення!
Вона розвернулася й подалася до автівки, яка здавала назад. Тіммі рушив за нею. Смоляний подивився їй услід і закричав щосили:
– Повернися, дурненька! Ми щось придумаємо!
Розділ 5
Смоляний Ленуар
