піднявся сходами, і Тіммі крокував за ним по п’ятах. Не розуміючи, що сталося, діти оточили їх, бо чули голоси внизу. Вони реготали, коли Джуліан розповів, як він мало не жбурнув пиріг у пана Стика.
– Було б йому по заслузі, – сказала Енн, – хоча й було б шкода, бо нам би тоді пирога не дісталося. Хоч пані Стик і непереносна, але куховарити вона вміє. Пиріг – смакота!
Діти з’їли і пиріг, і тарти. Джуліан розповів їм про пана Стика і про його відпускову з корабля.
– Троє Стиків – це вже забагато, – замислено мовив Дік. – Шкода, що ми не можемо їх спекатися і самим дбати про себе. Джорджо, не могла б ти завтра поговорити з батьком і переконати його позбутися цих Стиків та дозволити нам самим порядкувати?
– Спробую, – сказала Джорджа. – Але ж ти його знаєш – з ним страшенно важко сперечатися. Проте я спробую. Господи, як я хочу спати! Ходімо, Тіммі, час іти у ліжко! Ляжеш у мене в ногах. Я тепер пастиму тебе очима, щоб жахливі Стики тебе не отруїли.
Незабаром четверо дітей, втамувавши голод, мирно спали. Вони не боялися, що хтось зі Стиків зайде до їхніх кімнат, бо знали, що Тіммі їх і розбудить, і попередить. Пес був для них найнадійнішою вартою.
Уранці сніданок, який подала пані Стик, вельми здивував дітей.
– Гадаю, вона знає, що твій батько, Джорджо, дзвонитиме, – зауважив Джуліан, – і хоче, щоб у нас не було нарікань. Коли він казав, що зателефонує? Здається, о дев’ятій? Зараз пів на дев’яту. Ще встигнемо збігати на пляж і повернутися.
Отже, всі п’ятеро вийшли з дому, не звертаючи уваги на Едґара, який уже стояв у садку поза домом, готовий викривлятися. Дивлячись на нього, діти не могли позбутися думки, що він несповна розуму. Та й поводився він зовсім не так, як належить ровесникові Джуліана.
Діти повернулися за десять дев’ята.
– Будемо сидіти у вітальні й чекати на дзвінок, – сказав Джуліан. – Не можна допустити, щоб пані Стик підійшла до телефону першою.
Але, як на те, підходячи до будинку, вони почули, що пані Стик уже розмовляє по телефону в передпокої!
– Авжеж, – почули вони її голос, – усе гаразд. З дітьми я впораюся, хоча іноді вони й комизяться. Атож, звичайно! На щастя, мій чоловік приїхав – він у відпусковій і допомагає мені по господарству. Ні про що не турбуйтеся, залишайтеся там скільки треба. Я тут впораюся.
Джорджа влетіла до передпокою і, шаленіючи, вихопила слухавку з рук пані Стик.
– Татку, це я, Джорджа! Як мама? Кажи швидко!
– Погіршення нема, Джорджо, – відповів той. – Але нічого певного до завтра відомо не буде. Мені було приємно почути від пані Стик, що у вас все гаразд. У мене й так тут багато хвилювань і турбот, і мені приємно буде передати мамі, що у вас усе добре та що в Кирін-котеджі все до пуття.
– Але це не так! – розпалилася Джорджа. – Не так! Усе тут жахливо! Чи не можна прибрати Стиків, аби ми самі поралися?
– Боже милостивий, звісно, ні! – сказав здивований і роздратований батько. – Нічого не вигадуй! Я ж сподівався, Джорджо, що ти будеш розсудливою
