по спині й зі сміхом дивлячись на її обурене обличчя. – Гей… дивіться! Що там на острові коїться?
Він піддражнював Енн і раптом щось помітив на острові. Усі враз обернулися і втупили очі в острів Кирін. Джорджа скрикнула:
– Лишенько! Там в’ється дим! Звичайно, це дим! Хтось завітав на мій острів!
– На наш острів, – виправив її Дік. – Неймовірно! Може, це дим якогось пароплава з того боку острова. Просто пароплава нам не видно. Але я закладаюсь, що це димить пароплав. Бо, чесно кажучи, кому потрібен цей острів, окрім нас? Про нього вже ніхто й не пам’ятає.
– Якщо тільки хтось є на моєму острові, – почала Джорджа дуже сердито й грізно, – якщо хтось там є, я… я…
– Зараз ти вибухнеш і відлетиш з димом! – засміявся Дік. – Заспокойся… його вже нема. Я впевнений, це просто пароплав випускав дим або пару – щось такого.
Діти ще якийсь час спостерігали за островом Кирін, але диму більше не було.
– Якби мій човен був готовий! – нетерпляче зауважила Джорджа. – Я попливла б туди сьогодні ж після обіду! Я ладна піти забрати човен, навіть якщо фарба ще не висохла.
– Не кажи дурниць, – сказав Джуліан. – Ти ж знаєш, яку нам влаштують прочуханку, якщо ми повернемося додому, забруднені яскраво-червоною фарбою. Ну, Джорджо, будь хоч трішки розважливою.
Джорджа полишила свій задум. Вона стежила, чи не з’явиться пароплав з того або іншого боку острова, чи зайде в бухту, та ба.
– Мабуть, кинув кітву там, – сказав Джуліан, дивлячись на свій наручний годинник. – Час на підвечірок. Сподіваюся, Джорджо, твоя мама вже встала. Набагато приємніше, коли вона сидить за столом.
– Я теж на це сподіваюся, – мовила Джорджа. – Ходімо, час повертатися!
Діти рушили додому. Дорогою вони поглядали на острів Кирін, але бачили там тільки галич та чайок, що мріяли в небі. Ні сліду диму! Тож, напевно, то був пароплав!
– Однаково завтра я туди попливу й подивлюся, – заявила Джорджа. – Якщо на моєму острові мандрівники, я їх звідти відпроваджу.
– На нашому острові, – виправив кузину Дік. – Сподіваюся, Джорджо, ти пам’ятаєш, що обіцяла розділити його між усіма нами?
– Атож… я його розділила на всіх, – підтвердила Джорджа, – а проте я не можу позбутися відчуття, що це досі мій острів. Ходімо! Я зголодніла.
Діти повернулися до Кирін-котеджу. Вони пройшли через передпокій до вітальні й, на превеликий подив, побачили там Едґара, який читав одну з книжок Джуліана.
– Ти що тут робиш? – запитав Джуліан. – І хто дозволив тобі брати мої книжки?
– Я ж не роблю нічого поганого, – лінькувато відповів Едґар. – Якщо мені схотілося трохи почитати в тиші, що ж тут такого?
– Ось прийде батько і побачить, як ти тут розвалився, – сказала Джорджа. – Ще б надумав увійти до його кабінету, то начувався б!
– А я там був, – несподівано мовив Едґар. – Бачив дивоглядні інструменти, з якими він працює.
