style="font-size:15px;"> – Скажи мені, господарю, – зарозуміло квакнув пан Жаба, наблизившись до нього, – чи не бачив ти золотого таза, прикрашеного діамантами?
– Діамантового таза не бачив, а от жабу у фраку – бачу, – грубо відповів господар. Зарозумілий тон жахливої істоти роздратував його.
Пан Жаба навіть похлинувся від такої зухвалості фермера, а Кулінарка поспішила заступитися за свого супутника:
– Ввічливіше, будь ласка! Це ж великий пан Жаба, наймудріший з мудрих!
– З чого ти взяла? – здивувався господар.
– Він сам сказав! – простодушно відповідала Кейка, а пан Жаба поважно надув щоки на підтвердження її слів.
– Може, ти скажеш, що і Опудало вважає цю жабу-переростка наймудрішим з мудрих?
– А хто такий Опудало? – настала черга здивуватися й Кулінарці.
– Опудало – городнє страшило, набите соломою. Зате мізки йому дав сам Чарівник Смарагдового міста.
– А мої мізки самі виросли в голові, – гордо заявив пан Жаба, – вони краще якихось там штучних! Я такий розумний, що в мене іноді болить голова! Я так багато знаю, що змушений дещо забувати, бо жодна істота у світі не вмістить стільки знань, скільки вміщую я!
– На щастя, я не страждаю від надлишку знань, і голова в мене ніколи не болить, – завважив Війон, змірявши пана Жабу презирливим поглядом.
– Але, сподіваюся, ви знаєте, де мій золотий таз? – з надією запитала Кейка.
– І цього не знаю, – відповів Війон. – Мені вистачає турбот з власним посудом, до чужого мені байдуже.
Бачачи таке невігластво, пан Жаба вирішив прямувати далі в надії, що в іншому місці зустріне більше поваги.
– Зустріти б Чарівника, – міркувала вголос Кейка, йдучи стежкою слідом за своїм супутником. – Якщо він городньому страшилу дав мізки, то мій таз він і поготів знайде!
– Тьху! – пан Жаба з серцем сплюнув під ноги. – Я розумніший всякого чарівника! Покладись на мене! Я знайду твій таз, де б він не був!
– Якщо ми не знайдемо його, серце моє розірветься від горя! – схлипнула Кейка.
– А навіщо тобі саме цей таз? – поцікавився пан Жаба. – Хіба будь-який інший не годиться?
– Цей таз, – пояснила Кулінарка, – дістався мені від матері, а матері – від її матері. Це найдавніший таз на всьому плоскогір’ї! А тепер мій дорогоцінний, мій чарівний таз вкрали!
– Чарівний? – здивувався пан Жаба.
– Так, чарівний! Я завжди мила в ньому посуд і жодна страва в ньому не пригорала! Все, що готувала, виходило дуже смачним! Того ранку, коли він пропав, я саме пекла печиво. Воно згоріло дотла! А друга порція вийшла просто неїстівною, тож довелося її викинути! Тільки з третього разу я спекла щось схоже на печиво й узяла його в дорогу. Погодьтеся, таке спече будь-яка жінка! Якщо чарівний таз не знайдеться, я ніколи, ніколи не зможу готувати так смачно, як раніше!
– У
