в кімнаті йому не хотілося, тож жвавий песик вискочив у коридор. Не знайшовши нікого й там, песик скотився мармуровими сходами у двір, де й натрапив на Желею Джемм.
– А де Дороті?
– Поїхала до країни Моргунів.
– Коли?
– Щойно.
Тото кулею промчав через сад і вискочив на вулицю. За поворотом майнула Червона карета. Однак розумний песик вирішив до пори до часу не показуватися на очі господині, а то вона, чого доброго, прожене його додому. Тож він сторожко біг позаду колони, не випускаючи Карету з поля зору. Друзі тим часом наблизилися до воріт, і Страж міських воріт відчинив перед ними ковані золоті портали.
– Чи не проходив хто через ворота позаминулої ночі? – про всяк випадок запитала вартового Дороті.
– Ні, принцесо, ніхто не входив і не виходив, – відповів Страж.
– Я й не сумнівався, – завважив Чарівник. – Навряд чи стіни зупинять лиходія, який вкрав всі чари Країни Оз. Вважаю, він пересувався повітрям, інакше ніяк не встигнути за одну ніч побувати і в Смарагдовому місті, і в палаці Глінди. Швидше за все, злодій літає за допомогою невідомого нам чарівництва.
Подорожні пройшли, ворота зачинилися – Тото ледве встиг прошмигнути між стулками. Карета легко котила бруківкою серед зелених полів і ферм. За деякий час зелені поля закінчилися, потягнулися жовті плантації кукурудзи й соняшнику, ферми стали зустрічатися дедалі рідше – мандрівники в’їхали до країни Моргунів.
Опівдні друзі переправилися через річку Моргунку, ближче до вечора проїхали повз порожню вежу Опудала (її господар, як ми знаємо, теж вирушив на пошуки Озми). У сутінках вони минули останні ферми й ступили на землю безкрайніх Ходячих прерій, де теж жили люди. Помітивши самотню хатину пастуха, мандрівники попросилися на нічліг. І дуже вчасно, бо бідний Тото вже вибився із сил, женучись за ними. Побачивши, що друзі зупинилися, він з полегшенням перевів подих і тихо підкрався до хатини.
Пастух зрадів мандрівникам. Хатину він віддав у розпорядження дівчаток, а сам разом із Чарівником і Ґудзиком розташувався просто неба. Лякливий Лев, ослик Хенк і Вузі влаштувалися трохи далі, а Латочка та Дерев’яна кобилиця взагалі не спали. Ніколи. Вони вирішили прогулятися при місячному світлі.
Вночі Лев відчув, як хтось ворушиться в нього під боком.
– Тото, звідки ти взявся? – пробурчав він крізь сон.
– Зі Смарагдового міста, – відповідав песик. – Як гадаєш, Дороті не прожене мене додому?
– Звідки я знаю? Запитай у Дороті, – Лев позіхнув, перевернувся на другий бік і знову заснув. Слідом за ним заснув і Тото, вирішивши, що немає сенсу заздалегідь засмучуватися.
Вранці, коли Чарівник розпалив багаття, песик підійшов до вогню погрітися. Тут його й побачила господиня.
– Тото! Звідки ти взявся?
– Ти вже не пам’ятаєш, де мене кинула! –
