які могутні ці герки, якщо вони підкорили велетнів! – вигукнула дівчинка Трот. – Мабуть, вони великі, як гори, не менше!
– Не думаю, – з сумнівом похитав головою Чарівник, – швидше за все, пастух нічого толком не знає, а просто повторює різні небилиці. Не будемо втрачати часу. Скоро все само з’ясується.
Місцевість, яка відкрилася перед мандрівниками, була приємною й мирною на вигляд. Між деревами, в густій траві, яскраво рясніли квіти, з пелюстки на пелюстку пурхали різнобарвні метелики. Але друзі вирішили не радіти передчасно, а спочатку піднятися на пологий, порослий чагарником пагорб, який затуляв горизонт.
Червона карета залишилася по той бік гір, але це нікому не додало незручностей – Дороті зручно влаштувалася на спині в Лева, Трот і Латочка видерлися на Вузі, Бетсі села на свого ослика, а Чарівник і Ґудзик помістилися на Кобилиці. Тут і стали в пригоді ковдри Чарівника – вони постелили їх на жорстку дерев’яну спину Кобилиці замість сідла.
Піднявшись на пагорб, друзі виявили неподалік місто, оточене високою фортечною стіною з вежами, на гострих шпилях якої майоріли прапори всіх кольорів веселки. Схоже, жителі міста побоювалися нападу ворогів, інакше навіщо зводити неприступні стіни?
Ні дороги, ні навіть вузенької стежки не було протоптано до міста. Видно, городяни не шанували Карусельні гори й ніколи не ходили в той бік. Підійшовши ближче, мандрівники почули тиху музику, що линула з-за стін.
– Чудовиськ не видно, – подумала вголос Дороті. – Місто виглядає цілком мирно.
– Зовнішність оманлива, – заперечила Трот, – не варто надто довіряти очам.
– Чому ж? – здивувалася Латочка. – Візьмімо, наприклад, мене. Хіба з першого погляду не видно, що я зшита з клаптиків? Навіть сліпій сові, хоч вона й сліпа, ясно: я – латана лялька.
– Хіба сови сліпі? – здивувалася Трот.
– Не завжди, тільки вдень, коли світить сонце, – пояснив Ґудзик, – а ось Латочка своїми ґудзиками бачить і вдень, і вночі!
– Ой, а де ж місто? Воно зникло! – ахнула Трот, і всі завмерли на місці від подиву: перед ними стелився голий степ.
– Ось так номер! – Чарівник навіть спіткнувся від несподіванки. – Щойно ми його бачили!
– А музику все ще чутно, – помітив Ґудзик.
Друзі прислухалися. Музика справді лунала.
– Так ось же воно, ліворуч! – крикнула Латочка, й, обернувшись, подорожні знову побачили кріпосні стіни та прапори.
– Може, ми заблукали? – припустила Дороті.
– Нісенітниця! – заперечив Лев. – Ми йшли, не звертаючи, прямо на місто, чому ж…
– Неважливо, – перервав суперечку Чарівник. – Ходімо швидше, поки воно знову не випарувалося.
Коли до міських стін залишалось зовсім небагато, вони раптом знову зникли, немов розчинилися в повітрі. Збентежені друзі завмерли на місці, але Латочка знову їх побачила, цього разу позаду, за спиною мандрівників.
– Ні, так я не граюся! Це неправильне місто! –
