її до гілки, яка нависла над прірвою. Латочка вхопилася за вільний кінець, розбіглася, відштовхнулася й полетіла прямо через прірву, як камінь, пущений з пращі. Навіть не приземлившись, вона відпустила ремінь, впала на гору, перекинулася, а потім, не зменшуючи швидкості, перескочила на наступну гору, потім далі й далі, поки не зникла з очей.
– Назад їй уже не повернутися, – похитав головою Вузі.
– А як її кидало з гори на гору! Б-р-р! – зіщулився Лякливий Лев.
– А все тому, що гори дуже швидко обертаються, – пояснив Чарівник. – Боюся, ми більше не побачимо бідолаху Латочку!
– Як не побачимо? – схаменувся Вузі. – Не побачимо мою подружку? Як хочете, а я за нею!
І, схопивши зубами мотузку, він кинувся до прірви й незабаром теж зник з поля зору.
– Тепер моя черга! – підхопив ремінь Ґудзик.
– Стривай! – зупинив його Чарівник. – Ми ще не вирішили, хто залишиться тут!
– А це небезпечно, стрибати з гори на гору? – засумнівалася Трот.
– Не хвилюйся, – втішила її Дороті, – з Латочкою і з Вузі нічого не трапиться, та й зі мною теж, адже на мені Чарівний пояс.
– На мені немає поясу, але я теж хочу спробувати! – не відступався Ґудзик. – Адже я чоловік!
– Я страшно боюсь стрибати, – зізнався Лякливий Лев, – але не можу ж я кинути Дороті!
– Тоді нехай залишаться Бетсі, Хенк і Трот, – вирішив Чарівник. – Мені теж доведеться стрибнути, без мене вам не впоратися. А ви, дівчатка, доберетеся самі до Смарагдового міста?
– Я зовсім не боюся стрибати! – оголосила Трот. – Я з вами!
– Тільки не Хенк… – почала Бетсі, але ослик перервав її:
– Думаєш, якщо осел, так вже й боягуз? Я ні краплі не боюсь! Я сміливий, як Лев!
– Так, ти сміливіший за мене! – підтримав його Лякливий Лев. – Я боягуз, а ти – ні. Ось Кобилиця…
– А чого мені боятися? – образилася Кобилиця. – Я ж дерев’яна, ось Карета…
– Карету доведеться залишити, – сказав Чарівник, – разом з провізією і ковдрами. Нічого не поробиш, треба пожертвувати зручностями, якщо хочемо перебратися через гори.
– Що на нас там чекає? Чи ступимо ми ще на тверду землю? – заскиглив Лякливий Лев. Здавалося, він ось-ось розплачеться.
– Годі нити! – осадив його ослик. – Хочеш знати, що на тебе чекає, – йди вперед. Хто перший?
– Я! – випалила Дороті.
– Ні, я! – крикнув Ґудзик. – Я чоловік!
І, схопившись за кінець мотузки, він розбігся й стрибнув. Не встигли друзі отямитися, як хлопчик уже перескочив з найближчої гори на наступну, потім далі й далі, поки не зник з очей. Чарівник напружено прислухався, чи не закричить Ґудзик від болю, вдарившись об тверду поверхню гори. Але до них долинув його обнадійливий вигук:
– Гей, за мною!
Це додало сміливості Дороті, й, притиснувши до себе однією рукою Тото, дівчинка теж стрибнула. Перша карусельна гора, на якій вона
