style="font-size:15px;"> – Річард Хендерсон. – повільно і чітко промовила Елла.
– Це не можливо! – голосно, майже прокричавши, промовив лорд, не повіривши словам Елли. – Я йому довіряю як собі.
– Хмм… – дівчина припідняла спідницю і дістала кинджал. – Довіряти йому було помилкою.
Чаклунка швидким рухом нанесла удар лезом в горло лорду. Очі Хендерсона розширились і завмерли, рот наповнився кров’ю, і за мить чоловік упав, не промовивши ні слова.
Елла поглянула на тіло, її лице не виказувало ні однієї емоції. Дівчина підійшла до стіни, провівши рукою по цеглі.
Відкрутивши кінець рукоятки кинджала, вона висипала порошок із прихованої порожнини в зброї на руку, і дмухнула на стіну. Чаклунка заплющила очі і знову провела долонею по муру і, відчувши легке відчуття холоду, натиснула на одну із цеглин. Уже знайомий звук за стіною, супроводив відкриття потайних дверей. Елла відійшла в сторону. Прислонившись спиною до стіни, дівчина стала очікувати. І уже за мить із проходу в стіні з’явилась постать: рудоволоса дівчина, в такій ж блакитній сукні і з закривавленим кинджалом в руках. Елла повільно зайшла їй за спину, зупинившись в проході.
– Бувай. – лишень промовила Елла. – Шкода мене не буде поруч коли ти все зрозумієш.
Незнайомка повернулась саме перед тим як перед нею зачинився прохід. ЇЇ обличчя, повна віддзеркалена копія Елли, зникло за стіною.
Сон.
Дивний сон.
Темна прямокутна кімната.
Голоси заглушені холодними стінами.
Рудоволоса дівчина лежала на сирій підлозі обличчям додолу, тіло лише інколи здригувалось, подаючи ознаки життя. Ланцюги якими вона прикута до стіни ще більше обмежували вільний простір і в без того малій камері. Двері відімкнулись і в кімнату увірвалось світло смолоскипа. Майже безшумні кроки повільно наблизились до дівчини, одразу за якими прослідував поштовх, а за ним іще один.
– Прокидайся, соня.
Дівчина в’яло розплющила очі і поглянула на особу яка присіла поруч з нею. Вона бачила себе: таке ж обличчя, волосся, голос схожий на її. Вона ніби дивилась в замулене озеро. Дівчина бачила себе, але не чітко.
– Привіт, Елла. – промовив приємний дівочий голос. – Ти, я гадаю, тут сумуєш на самоті, тому я вирішила тебе провідати.
– Евере де хенн, кеенбе!
– О, завжди хотіла вивчити цю мову, але ніяк не знаходила часу. Можливо ти станеш моїм вчителем. Ти ж нікуди не поспішаєш? Знайдеш для мене вільну мить? – дівчина навпроти мило усміхнулась.
– Іссе. Тимере ів хенн. Бен саерн. Саерн!
– Я надіялась, що ми гарно порозмовляєм. У нас багато спільного. Я б сказала, що ми чимось схожі.
– Кеенбе.
– Повторюєшся, Елла. Ну якщо ти не маєш бажання говорити, то я прийду пізніше. Ти ж завтра вільна?
Прикута дівчина дивилась на особу з факелом немов у поганому сні – спостерігаючи
